— Не мені, нашим коням, бо вже останніми сльозами плачуть вони. Старцем приїхав до вас.
— Не кажи такого: брат до брата, хоча б він був навіть без сорочки, не приходить старцем. — І після цих слів погляд Броварника затуманився. — А я, Марку, таки був справжнім старцем. Скуштував і жебрацького хліба.
— Що ви, Даниле Васильовичу? Як це трапилось?
— Навчила біда і подаяніє просити, і на лірі грати, — провів рукою, наче крутнув ручку ліри, й посміхнувся. — В сорок другому році я прибився до загону Григорія Задніпровського. Він тепер у вас. учителює. Познайомився з ним?
— Познайомився.
— І як він тобі?
— Гарна людина.
— Гарна — мало. Чудесна! Має чоловік серце лева, чоло мислителя, а очі — дівчини. От він і зробив мене, як найстаршого, щоб не їв даремно партизанського хліба, старцем. Відпустив я собі чуприну до бороди, а бороду мало не до колін, доп'яв якесь дрантя і з торбою та лірою пішов по дорогах і селах. В одному місці псалми співаю, в другому — з людьми гомоню, а в третьому:
Гітлер високо літав
І хрести катам чіпляв,
А ми його, розбишаку,
Та й почепим на гілляку.
Броварник тихенько заспівав, засміявся.
— І таки виходило це діло в мене. Прибивався зі своєю лірою і на явочні квартири, і в табори. Правда, якось схопили мене фашисти, і мусив я перед ними тримати іспит: сів на долівку і почав виспівувати таких божественних, як "Мімо рая прохожу, горько плачу і тужу..." Таки перехитрив їх. Про мене, чуєш, і в московській "Правде" згадувалось. От як довелося ходити в артистах. А як Григорій Стратонович поживає? Бідує зі своєю сімейкою?
— Бідує.
— Передасиїв йому гостинця від мене?
— Передам.
— Ну, а ти хліба не маєш?
— Зате картопля є.
— Якийсь пуд муки візьмеш у мене.
— Я й так перебуду, не пропаду... А от з кіньми як?
— З кіньми, з кіньми! — перекривив його Броварник. — Ще на одній стрибаєш, а вже у кінську шкуру обома влазиш. І коням чимсь пособимо. А тепер скажи мені, як думаєш головувати? Які плани маєш у своїх закапелках?
— Які можуть бути плани, коли я не голова.
— Ох, нема кому тобі, чоловіче, всипати березової каші, щоб не був таким хитрим. Чи не мені взятись за це діло? Ану, присовуйся ближче. От за що вхопишся зараз, щоб витягнути колгосп? І не крути мені головою, наче кобила в спасівку. Говори!
— Що ж я маю казати?
— З чого почнемо витягати господарство. Мені теж болить за це голова. Менше буде безбородьків, усім, і мені, полегшає. Виходить, плану в тебе ніякого нема? Може, в голові лою поменшало? Чи якогось пережитку, як говорив Кисіль, побільшало?.. Горох у вас є?
— Не знаю.
— Не знаєш? Та нащо на світі живеш? — обурився Броварник. — Ox, і розледачів ти, як церковна брама. А я знаю: нема в Безбородька ні горошинки в коморі. А в мене ж такий, що по 30 центнерів вигорошує з гектара. Пособлю тобі ним.
— Спасибі, — Марко обняв і поцілував Броварника.
— Піддобрюєшся? —хотів гримнути Броварник, але обхопив Марка обома руками і посмутнів: згадав убитого сина.
До півночі просидів Марко з Данилом Васильовичем і його дружиною. Десятки спогадів, десятки років, десятки людей, живих і мертвих, пройшло перед їхніми очима. Чого тільки не згадалось і не передумалось за цей вечір... Данило Васильович навіть спом'янув учительку Степаниду, яка давно вчителювала в Марковому селі.
— Пам'ятаєш, які в неї красиві довгасті очі були?
— Пам'ятаю, — задумався Марко.
— Коли я побачив її в лікарні біля тебе, подумав, що це твоя судьба.
— Ніхто її не вгадає, — зітхнула тітка Соломія.
— Гарне дівча було, дуже гарне, — вів далі Данило Васильович. — Де воно тепер?
— І за ким воно тепер? — Марко напівжартом хотів обірвати цю розмову, бо минувшина болем заворушилась у грудях.
Коли проспівали перші півні, Данило Васильович повів Марка у ванькир, де густо пахли сухі васильки і чорнобривці.
— Ось тут і відпочивай, Марку, — показав рукою на вузький тапчан. — Коли проспишся, подумай, як почнеш головувати, і тільки тоді показуйся мені на очі. Я тобі зроблю іспит, на дурничку не повезеш сіно від мене. Ну, спи спокійно, — пригинаючись, вийшов із ваиькира.
І Марко справді спокійно-спокійно почав засипати. До нього навшпиньках скрадалися далекі роки, підійшли вишняки у цвіту і дівчина, якій він колись приніс гілочку вишневого цвіту і своє перше'кохання. Потім хтось підняв над землею і сади, і дівчину, а він, мов на крилах, почав опускатися в тепле забуття.
І ось тоди почув, як тихенько скрипнули, прочинилися двері. Він ледь-ледь розплющив очі й побачив на порозі Данила Васильовича зі свічкою в руці. Це здивувало Марка, він хотів обізватися, але вдав, що спить.
А Данило Васильович потихеньку підійшов до маленького столика, поставив свічку і сів на стілець. А потім ще тихіше, наче тінь, у ванькир увійшла тітка Соломія і мовчки стала біля чоловіка. Не скоро, не скоро, зітхнувши, вона сказала:
— Як він схожий на нашого Дмитра.
— І в характері щось таке є, — і собі зітхнув Данило Васильович.
Збагнувши все, Марко мало не розплакався. Стримуючи.себе, він застогнав, поворухнувся і відчув, що над ним схилився Данило Васильович. Марко розплющив очі, на які набігали сльози.
— Тобі, видать, поганий сон приснився, — ніяково сказав Данило Васильович. — Спи, дитино...
XVI
Тихо і темно в землянці. За благеньким, теж війною каліченим столом над сорочкою сина горбиться старий Євмен, а думки його витають по далеких Карпатських горах і нетрях, тужать біля невідомої камінної стежки, з якої вже не підвівся його Іван, або зустрічають минувшину, коли його Іван легко ходив по землі.
Нічого в світі нема кращого, ніж м'яка, що аж попискує соком, весняна земля, достигле, з текучим зоряним туманцем осіннє небо і ясноокі діти з батьками. Ні небо, ні земля ніколи, навіть у снах, не покидають людини. Так чого ж, якою злобою і яким людоїдським правом од батьків назавжди забирають їхнє найкраще в світі—їхніх дітей?.. То будь прокляте навіки те срібло і злото, з якого вилуплюються гітлери, будь прокляте і оте сім'я, що викліщує катюг і убивць, будьте прокляті й ті, ненавистю пожмаковані, гадючим смальцем насочені мізки, що не вміють любити людини, її роду, її звичайних земних турбот; радощів і високих поривань.