— Навіщо ви так, з плеча, про хитрування? Тепер, будем одверті, я десь не обійдусь без нього, десь і ви крізь пальці подивитесь на це, бо таке хитрування буде не для себе: я злидні повинен зірвати з плечей.
— Ох, Марку, Марку, хоч би ти помовчав про ці відкриття. Чи ти мене зарання в спільники по хитрощах береш? Так доказуй, як ти віриш і не віриш, що село через два-три роки виб'ється з нестатків?
— Говорити про це — тільки роз'ятрювати і себе, і когось.
— Ятри, не делікатничай. Нас тепер уже нічим не здивуєш, навіть страшним судом.
— І скажу! Намалюю картини! — позлішав Безсмертний. — Ось перша: в енному колгоспі повне безладдя, розвал. Голова із своєю теплою компанією пропиває все, що можна пропити. Люди на роботу не виходять, на трудодні одержують грами, не цікавляться соцзмаганням і навіть преси не передплачують. Та ось, нарешті, молодому, красивому і енергійному секретареві райкому стає ясною вся картина. Вія якогось вечора привозить у село не менш молодого і красивого голову, гаряче рекомендує його, люди підтримують, і все починається, наче в казковому царстві-государстві... Новий голова не п'є і за роботою навіть не їсть, люди на роботу йдуть з ентузіазмом, на трудодні одержують кілограми, всі змагаються поміж собою і всі передплачують пресу, колгосп стає найкращим у районі, і про нього пишуть у тій же пресі, яку він передплачує. Правда, як усе гладенько і гарно в цій картині?
Борисенко спочатку здивовано слухав Марка, а потім розреготався:
— Де ти видряпав таку типову картину?
— З типових романів. А чи в багатьох романах писалось про таке: здаючи, наприклад, картоплю, колгосп одержує за неї менше, аніж витрачає на пальне, щоб довезти її на заготпункт? Або скільки писалося про золотий урожай, золоте зерно і як воно веселить щасливе хліборобське серце. А читали ви де-небудь, як це золоте зерно після натуроплати і розрахунку з МТС під мітлу йде на різні додаткові та зустрічні плани і хліборобське серце спливає кров'ю?
— Е-е, чого тобі заманулося! Чи не хочеш письменника підвести під таку критику, за якою починається інфаркт? Письменників теж треба жаліти, і їм нелегко виростити своє золоте зерно. Ну, а полова буває у всякому ділі — і в сільському господарстві, і в літературі... Так що ж ти своєю картиною хотів намалювати?
— Те саме, що ви подумали, те саме, що думають люди: погано ще, дуже погано господарюємо ми на землі. Я розумію, що не на чужому золоті, а на робочих мозолях підіймалась наша держава, я розумію, для чого нам треба було і не доїсти, і не доспати, я розумію,, що таке боротьба за хліб. Але я проти тієї боротьби, коли економимо на грамах, а губимо пуди і віддаляємо хлібороба від соціалізму.
— А не загнув ти, Марку? — насторожився Борисенко.
В Безсмертного болісно заворушилися зморшки біля очей і рота:
— Може, і загнув, про таке не часто нам випадає радитись. Сам хочу розібратися в цьому. Я схожий на людину, в якої болить кореневий зуб, а їй здається — всі болять, і вже не розбереш, де зубне, а де сердечне. Вірно, що перша заповідь — є першою, але коли ми, як і про першу, заговоримо й про другу — про хліб насущний на столі хлібороба? Про це ми якось соромливо мовчимо, бо декому спадає на думку, що це власницькі тенденції, пережитки. А хліб—ще ніколи не був пережитком!.. Кожний голова колгоспу, керівництво перед першою заповіддю чують істинно страх божий, а перед другою — декому й за вухом не свербить: за це строгача не вліплять, на суд не покличуть, постраху не наженуть... Що ж залишається робити хліборобу, коли після жнив він усі свої трудодні виносить з комори в одному мішечку чи торбі? Або пухнути з голоду, або якось викручуватись і лукавити, гублячи свою гідність і серце. От і починає він викручуватися, як може, як уміє: один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля і навіть не вважає це крадіжкою; другий, зігнувшись у три погибелі, пре на базар городину і стає поруч з перекупкою чи сідухою не гордим хліборобом, а зіщуленим мішко носом; а третій кидає землю і шукає деінде певнішого шматка хліба, хоч із сторожування, будь воно неладне... Отак і черствіє і оздоблюється хліборобське серце, і черствіє без його ласки земля. Про це ми стараємся менше говорити і ще менше писати, але від усього цього ми, зрештою, губимо більше хліба, чим його треба на споживання, губимо людську віру в силу колективу, відриваємо хлібороба від великої спільної радості, і він вихоплюється на дрібнюсеньку стежину, що веде його з широкого поля на свою латку городу. Арифметика — це наука для всіх, але з арифметикою колгоспного трудодня ми не звели кінців.
— Ну й чого ти хочеш?
— Господаря землії Господаря, а не уповноваженого, не заготувача, який зернину тягне в комору, а губить колосок на полі. Чи придивлялись ви, наприклад, як у нас іде косовиця? Такі господарі, як Броварник, дають людям частину косового, і далі картина виходить такою: зелене, мов барвінок, сіно має і держава, і колгосп, і колгоспник. А там, де косовиця нічого не обіцяє хліборобу, — трава перестоює, стає дротом, сіно гниє в покосах або затікає в скиртах, бо й скиртують його не любов'ю, а злом. Кому ж потрібна ця економія: державі, колгоспу чи колгоспнику? Свої дірки в сільському господарстві ми часто хапаємось латати уповноваженими по картоплі, по молоку, по шерсті, по яйцях, по пуху-перу і по інших "по", наче й не знаємо найпростішої істини, що справа не в уповноважених, а в тому, хто засіває землю. От ще перед війною почалось у нас добре діло з додатковою оплатою. Але дехто одразу й злякався, що селянин салом обросте, і заволав не своїм голосом. Не перевелись ще крикуни, які все згадають: і жито, і пшеницю, і корови, і свині, і кролі, і кури, але й слова не скажуть про хлібороба. А прийде господар землі, ми й плани всі виконаємо, і хліб, і до хліба матимемо, і радості побільшає в очах, і щастя в грудях. Та й не будем писати отих віршиків, що навкруг без меж та без краю ходить урожай, а хтось ножицями стриже колоски. Та який би дідько стриг ці колоски, якби порядок був на полі!
— Гарні, Марку, твої думки, тільки поший на деякі з них торбинку і тримай при собі, — похмуро сказав Борисенко.