— Хочу я не так уже й багато. По-перше, щоб ти навчився гарно й привітно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як тепер скидаєш перед начальством, щоб вітався з ними найкращими словами, а не лайкою, і щоб ніколи не матюкався.
— Так тоді ж дисципліни ніякої не буде!—жахнувся Безбородько.— А коли всі побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе.
— А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такі, як ти? Зло почалося од вас.
— Звідки воно б не почалося, а людей треба тримати в їжакових рукавицях, не попускати віжки. Якщо голова чи його заступник щось візьме собі — це ще півбіди, а коли кожний потягне собі, то що тоді буде?
— Отже, ти не віриш народу?
— Народу вірю, а людям — ні! Ти ще не знаєш, як війна змінила їх. І ти не дуже, практично, високо залітай із своєю довірою! До гуртового добра не так треба м'яких слів, як цупких сторожів.
— Добра твоя рада, тільки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через кілька років у нас не буде жодного сторожа?
— Дурний я думати над таким? А ти ж віриш у це? — широко подивився на Безсмертного, як на дивака.
— Вірю і зроблю так у нашому ж колгоспі.
— Причинний ти чоловік! — обурився Безбородько.— Це ти, може, для газети чи для журналу готуєш матеріали про високу свідомість?
— Ох, і темний ти, Антоне, як осіння ніч... Хіба ти не пригадуєш, як у нас після революції, коли покращало життя на селі, не замикались хати? Було таке?
— Було,— погодився Безбородько, а тоскне запустіння не сходило з його ечей.
— А потім що почало замикати їх: достаток чи недостаток?.. Через кілька літ, коли все піде гаразд, у нас буде такий достаток, що і хати, і комори будуть без защіпок та замків.
— Фантазія! Риалізму, практично, нема в тебе ні на копійку. Я ще доживу, як за цю фантазію когось будуть м'яти, наче сирицю, або знімати з головування. Значить, не хочеш працювати зі мною?
— Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керівника.
Безбородько спочатку оторопів від образи, а потім злоба скосила йому очі:
— А ти міряв мої здібності? Їх у мене і на район вистачило б, та нема поки що такої руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити мені?
— Завтра орачем виходь у поле.
— От цього вже не дочекаєшся! Гнув ти, Марку, мене, як хотів, але не перегинай, бо випрямлюсь — і по тобі ж першому вдарю.
— Що ж, збирай силу, коли не маєш розуму.
— І збиратиму, не буду ж сидіти, мов святе причастя! — Безбородько, лихий і червоний, підвівся з-за столу й, не попрощавшись, вийшов з землянки.
— Славних, сину, мав ти гостей, — озвалася з печі мати, коли за Безбородьком зачинилися двері. — І чого ти сів з ними за один стіл?
— Просто цікаво було, — покосився на стіл Марко і посміхнувся. — Та й користь якась є — їхня закуска таки пригодиться мені: занесемо її вранці трактористові на сніданок.
— Ну, а це правда, що на Мамуру і Шавулу стільки заяв подали?
— Ні, мамо, я перебільшив для страху, — щиро розсміявся Марко, — та це не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодіяками. Хай хоч трохи відроблять. Спіть, мамо.
— Лягай і ти. Чи вже почалось твоє безсоння?
— Почалось.
— І не печалишся?
— А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й зерно на станцію прийшло...
Коли Безбородько пройшов місток, його осліпив широкий іскристий кущ багаття, на тлі якого ворушились дві темні постаті. Він городом попрямував до них і незабаром побачив, як Шавула зі своєю в'їдливою жіночкою смалили кабана.
— Швиденько ти, Мироне, почав старатися на Марка, — вкусив смішком учорашнього комірника.
Насмішка пересмикнула і обурила Шавулу.
— Я ж не зумів так викрутитися, як ти: в тебе кабан стоїть і не журиться, а мій комусь язика висолопив, — вдарив ногою в ошкірену пащеку.
— Еге ж, ere ж, — підтримала чоловіка вдвоє перегнута Настя. — Хтось тільки одного чину позбувся, а хтось і чину, і кабана, з нього ще й насміхаються.
—Та цур вам, люди добрі, які там насмішки! Я хотів би не вашого кабана, а Марка підсмалювати за вашу кривду.
Це одразу припало до душі і Мирону, і Насті; вони, мов по команді, випростались, обтерли сажу з облич, зітхнули.
— Годувала ж, викохувала свого Аристократа, як дитину, щодня підривалася над баняками, молочком забілювала харч, а хтось і пожере мою працю, — залементувала Настя на весь город.
— Цить, бо люди почують, — гримнув на неї Мирон.
— Чи так, чи сяк — все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило нам з тобою.
— Ще пофортунить. Марко — птах перелітний: як не полетить угору, то самі скинемо вниз з гнізда. Відгодовується! Тільки ока не треба спускати з нього. Десь щось — і хай папірець летить і в район, і в область, і ще вище.
— Летіли ж твої папірці про те купання, а що пособило? — відрізала Настя.
— Не панікуй, — заспокоїв її Мирон. — Ти ще не знаєш, яку силу має папір. Він усе терпить, але все й може.
— Оце вірно, — погодився Безбородько і обома руками помацав кабана. — Гарний! Ви ж хоч здір заберіть собі...
XXVII
Він прокинувся, коли ніч біля віконець ще не зустрічалася з досвітніми барвами. У сні до нього виразно приходили якісь господарські плани, турботи, щось таке потрібно було, але що — тепер ніяк не міг згадати. Чи не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як славоньки зажити...", він умивається і спочатку не може здогадатись, чому при всіх клопотах йому радісно на душі. Ага, це, певно, тому, що в районі дають наряд на шістсот кубометрів лісу. А може, того, що сьогодні почнуть сіяти ячмінь? Таки нема в світі кращого діла, як сіяти — чи зерно, чи добро.
На постелі, скидаючи пасманисте рядно, заворушився Хведько, ось він підводиться на лікоть і здивовано та радісно питає:
— Ви вже співаєте?
— Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш?
— Бо радію.
— Чого ж ти радієш? Що вчора трійку схопив?
— Та ні, — відкопилив хлопчак губенята. — Це ж трійка не по правилу...
— Як не по правилу? Викручуєшся? — несхвальне поглянув на хлопчака.
— Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну, й дав її списати. Та за це треба знижувати один, а не два бали. Адже так по правилу?
— Я, Хведю, в таких правилах не розбираюсь, їй краще порадься з Григорієм Стратоновичем.