Позначено в "Кобзарі" як землячки цідять для Москви кривавицю з гречкосіїв. Сьогодні "викачують" її з колгоспників, чиїх дітей навчають мо-роки-діяматчиеи.
Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать.
Це і є наша "срамотня година", вирватися з якої велів Шевченко і забути її кривди гіркі, єднаючися в єдиній сім'ї, коли заплакана мати —
Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами.
І світ ясний, невечірній Тихо засіяє ...
На панорамі свого століття Шевченко обвів болючий і жаский вигляд життя в повному порушенні первосвітньго ладу.
В "Кобзарі" він батожив, або оплакував людей серед зіпсуття, а найбільше зворушував серця: щоб оживити їх, привернути до світла правди, очистити і врятувати з лиховісного хаосу.
Знав, що порятунок з неволі гріхів можливий тільки через пізнання істини Христової, яке було в неофітів та Івана Гуса.
Інше ж знання, книжне і раціоналістичне, при всій його користі ("І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!"), хоч буде в пригоді, але не воно визволить; бо воно не перетворює серця з стану грішного в стан очищення.
Цю правду проголошував також Достоєвськйй, пишучи:
"Знання не перероджує людину: воно тільки змінює її..."
Шевченко з особливою різкістю застерігав, щоб не згордилися в піднесеннях книжної науки.
... Не кощунствуя впотьмах, Как царь ума.
Оновлення людини настане, коли відродиться її серце — джерело всіх подумів, почувань, намірів і мрій. Поет мав надію, що і сам спричиниться до того: віршами найсердечнішиими в світі, які зворушать, розбудять, очистять духовним полум'ям і вчинять чудесну зміну. Від слова цих віршів, повних правди почнеться відродження.
Погляд поета походить з Біблії, де серце поставлене як джерело душевного життя.
На самому Шевченкові справдилися слова "апостола правди і науки" — Павла:
"Бог вибрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу вибрав Бог, щоб посоромити сильних;
І неродовите і принижене і нічого не значаще вибрав Бог, щоб зяедійснити значуще..."
(І Коринт. 1:27-29).
Справді, на провісника долі України, а може не тільки її самої, і на поета найзворушливішого з усіх, які були колинебудь, вибрано не особу дворянського походження і не з багатої родини, а кого? — раба! зневаженого, як тварина. Битого і поруганого, знеправленого в людській гідності вкрай, родженого і викормленого в злиднях, серед змучених людей.
Навіть і прізвище — з найнезвучніших, від назви шевства, праці упослідженої. А стало звучати краще, ніж графські та князівські прізвища імперії.
Був перст Божий на Шевченкові, як вибранцеві: навчитися горючого слова з Біблії і вимовляти святу правду до серця людей — навчати їх для доріг праведних.
Він це виконав повністю, відсторонивши особисте щастя в житті.
Мав рацію І. Франко, коли відзначав цю вибраність Кобзаря:
"Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком, і став велетнем в царстві людської культури. Він був самоуком, і вказав нові, світлі й вільна шляхи професорам і книжним ученим ... ".
"Кобзар" і сьогодні вказує "вільні шляхи", закриті червоноімосковськими напастями і обкурені в димову заслону гігантних обманів, взятих з творів "книжних вчених", Маркса і Енгельса.
Чимало наших земляків, почадівши звідти, дивляться на "Кобзар" і не бачать, що це ж є енциклопедія правди, щирої і світлої, ясновидницької, рідної, неоманної і рятівничої; джерело мудрости — серед світоглядового блукання наших часів.
Містить програму всіх програм для обнови народного життя. Вчить вірно і людяно, супроти чи-сленнотомного чорнописання мапіків ненависти і лжепророків марксизму, книжників і фарисеїв блудодумного діяматства, від яких пішла ціла пе-кловоротня і чортоскубівщина по полю сучасности.
"Кобзар", як книга правди, підноситься своєю справжньою дорогоцінністю, ніби скарбна вежа в сонці, над всіма хитроморочними побудовками червоної "ідеології": халупами, пообчаровуваними, ніби то — палаци.
Проспіває огненний півень в судний час, і розпадеться сила реклямного знахарства, основана на терорі; тоді багато хто побачить, що дався мерз енному обманству, розкричаному з лотків політичної базарщини та з розбійницької кутні.
Проти заморочення "Кобзар" світить, мов брамна вежа, своя для українців і найдорожча: пройшовши через неї, народ побачив зорю волі і добрий шлях, віджив серцем і душевними силами — для визволення.
Наші ж, книжно "навчені" (чимало їх!), помислили собі і сказали: "що там є? — материна свічка і образ, та ще чебрець, та свячена вода, і все таке, нащо нам? .. ходім до Марксових воріт!".
І пішли, і стали нелюдами в подобизні людини, бо серце вбила пекельна облуда, з гордісно і злістю, впорскуваними від "доктрини". її нарочито зварено для того в демоніякальних підзем'ях: на погибель душам, щоб гризлися самі в безнебесності і порожнечі, до спільної смерти своєї, по всьому світу, забувши образ Спасителя.
В червоне панство постриглися землячки, віддавши церберам спорожніле серце.
І кинулись ховати постать Кобзаря під бронзову личину, складену з вигадок-мітів.
Були кругом обклали: приподібнили до орденоносця, який підмугикує живодерні всенародній, та враз луснула бронза вподовж і впоперек.
І просвітлилося козацькою китайкою огненною з розколин.
Це — початок визволення Кобзаря від новочас-ної "опіки царської". З'явиться перед очима всіх на світі справжній вигляд. Побачать, що Кобзар був співцем знедолених в кожен вік життя; співцем свободи для людської душі і громади; співцем всякого почування і мрії, що наближають нас до "сонця правди".
З'явиться скрізь він: з дограничною щирістю і добрістю як псалмоспівець краси і радости від Божого світу, повного благодаті! — того світу, який ми спотворили і забули.
Ні ввік не згасне, поки зявляється соняшний день, і ніколи не стратиться світуча сила, що вкладена в вірші-псалми Кобзаря про ясні стани серця людського і про всі, всі гіркі драми, через які воно проходить, перемагаючи: в любові своїй, серед не-висловимої краси світу.
Є глибочезна загадка живучости цієї поезії з заповідними дороговказами для серця.