Якщо в надсвітті вона мас символічний образ огненного меча, то в житті суспільному один з її звичайних знаків — сокира, якою треба будити волю.
А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить.
Крім сокири, в "Кобзарі" згадано: ніж і покарання, коли "розігнуть, розірвуть, рознесуть" чи повісять, одвівши царів до ката; чи — "постинають" "короновані глави".
3. Сім'я-вітчизна
В найгірших між найгіршими "недолюдах" Шевченко бачив можливість нової людини і пробуджував її, звучи до братерської любови. Шевченко — провісник моральної перемоги, який кликав до бідродоження всіг, навіть найзапекліших ворогів: раніш від всякої сокмряної дії, і в цьому докорінна різниця його світогляду: християнина, як гуманіста, — від всієї концепції московомарксизму. В пое&гі "І мертвим, і живим і ненарожденним" Шевченко звертається до ворогів, як до своїх збе-зумілих дітей:
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають, —
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Сгсиіенггг>ся, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай ітихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
Шевченко, дожидавши громадської волі для України — такої, як в демократіях Заходу, ставився з великою відразою до простацького пересадження закордонних ідей на вітчизняний ґрунт і до сві-тоглядової "чужоїдности", при старому злі. Справжня воля, це та, що здобувається в своїй вітчизні, через визволення її від чужої кормити. Передусім звільнити Україну від ярма москалізму, тоді встановиться воля; а з домашніми "кокардниками" народ дасть раду.
В своїй хаті своя й правда, І сила і воля.
ДЛЯ Шевченка визволення України з "тюрми народів" — з російської імперії, є "питання всіх питань" громадських; бо до замкнення в тій тюрмі була на батьківщині козацька воля, — її між мурами імперії задушено і немає можливости там відновити. Тому тільки вихід всієї вітчизни звідти: до самостійносте держави, до незалежности України як нації і країни, для життя в "своїй хаті", становить єдину і справжню передумову волі. Тільки в "своїй хаті", над якою немає чужоземних володарів, залровадників кріпацтва чи іншого рабства, можна волю для всіх громадян і суспільства забезпечити в цілому: на основі "нового і праведного закону", на основі "святого закону", який своя сім'я в хаті ствердить, без омани і руйнування, по-кріпачення і насильства, чинимого загарбницькою силою з півночі або інших кінців землі.
Шевченко дуже добре розумів, що жодне "революційне визволення народної маси" нічого не дасть, доки вся Україна, як рабиня, перебуває в чужій колоніяльній імперії, кожен уряд якої, — від роз-пипаїтелів, Петра І і Катерини II і далі, без краю, — е двигун потужностей, що творять, запроваджують і підтримують в Україні різного роду зло і рабство.
Він ставився з відразою до безґрунтян, пропаґаторів "чужоїдства", бо вони під приводом шукання волі і перенесення її з "чужого поля", тільки засліплюються підмінами правди і затемнюють інших, замість того, щоб здобувати справжню волю через виведення України з імперського рабства 5 віднову незалежности "своєї хати".
Набравшися чужодумности, безвірної і нежиттьової, забувці "своєї хати" страшенно горді в атеїзмі і всезнайстві.
Немає й Бога, тільки я! Та куций німець узлуватий,
Дивна яснозорість поета! Про безвір'я і чужого мудрагеля з ним, склав пророцтво, що здійснилося. Справді ж бо, вся "діяматчина" е "куца" і "узлу-вата", з погляду святих правд "Кобзаря".
Шевченко різко остерігає тих духовних "чужо-їдців", що з богозневажною теорією хиляться, "як і хилились" — слугами імперського злодіяння і харцизами.
І знову шкуру дерете
З братів незрячих, гречкосіїв ...
Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Не з "чужого поля", але з поля при Дніпрі вродить воля.
Розкуються мезоборол Заковані люди. Настане суд і заговорять
І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у сине море Дітей ваших... і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте.
Бачимо світоглядову межу, що відділяє Шевченка і Маркса з його кортежами в ідеології і політиці. Для Маркса і всього комінтернівського табору люди з протиставної кляси, це — особи значно гіршого, ніж цей табір, ґатунку; їх можна і треба нищити, як злоякісний бур'ян суспільства, бо вони визискувачі, що "шкуру деруть" з трудящих. Тому ідеологи цього табору дали "москалеві", — в Кобзаревому вжитку цього слова, — убивницьку сокиру, а пізніші теоретики підкинули її також Шевченкові.
Але для Кобзаря ті особи, що сьогодні "шкуру деруть" з "братів незрячих, гречкосіїв", — себто, особи, подібні до теперішніх теоретиків черво-номосковської кріпаччини, — зостаються таки людьми. Завтра вони можуть боронити "незрячих" і віддати життя за їхній порятунок. І ще більше: ті особи, як і всі інші, для Шевченка — діти однієї вселюдської сім'ї, які носять в собі образ Божий: навіки непогасимий, тільки гріхами стемнений і осквернений. Його можна і треба очистити, обмити від багна злочинів. Застерігаючи від рабського "чу-жоїдства" духовного, Кобзар велить: "і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь"; бо материна наука — найправдивіша: свята наука, і хто забуває її, той підходить під кару небесну і земну. Нехай брати, заблукані в тяжких переступах, вчаться з великої книги, що є дома, в рідному полі: її творять всі могили козацькі, відкіля, як їх розкрити, встануть мученики — розкажуть, "кого, коли, за що розпинали!" Шевченко вчив на цій книзі, відкривавши її перед очима всіх, в "Кобзарі". Ось тут вона: перед очима провинних. З любов'ю, мов до злих дітей своїх, що повинні виправитися, говорить до них поет, благаючи схаменутися, при сльозах материнських і жити по чистій правді.
Обніміте ж брата мої, Найменшого брата, — Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній