— І бог з ним, з тим родом Лемішок! — одказала Люцина. — Нам не доведеться з ними жити і брататись. Коли вже таке діло скоїлось, то попросимо тільки Лемішку з жінкою та й годі. Засадимо їх десь у куточку, щоб не дуже було видко. За молодого не сором. Він панич хоч куди.
Зося чула, як говорили про батьків її жениха, і байдужність виявлялася на її лиці, неначе мова мовилась про якихсь наймитів або наймичок.
— То й добре радиш, Люцинко, — одказав батько, — а все-таки наші пани й панни, певно, крутитимуть носами… Було б найлучче, якби пішла поголоска, що буцімто Яким викрав Зосю з мого дому і повінчався десь на селі… Потім вони приїхали б до мене… я б ніби простив за цей вчинок молодим і поблагословив їх. От і обійшлося б і без весілля. А тепер вже трохи пізно. Треба справляти весілля і поневолі знеславити себе й свою сім'ю. Ох! горе, горе на світі! І тут гаряче — і там боляче!
Становий важко зітхнув, а за ним дочки.
— Вам-то, тату, нічого! — промовила Люцина. — А нам же то, нам! Як люди подивляться на нас, на Зосю? Чи будуть потім пускати нас у свої салони, чи одкаснуться од нас, як од зачумлених?
На очах усіх дочок виступили сльози. Зося впала на плече Люпини і заридала. День заручин Зосиних з Лемішковським скінчився смутком і навіть слізьми.
Швидко збудували кімнату позад Леміщиної хати; швидко висохла вона на гарячому спасівчаному сонці. Гарненька, просторна, чепурно прибрана та весела, на помості, кімната стояла вікнами в садок. Під вікнами розстелялася зелена травиця. Поблизу стояли старі вишні. Через тиждень після посвячіння оповістили в церкві про вінчання Якима з Зосею.
Перед другою пречистою становий розіслав білети до знайомих, запрошуючи їх на весілля своєї найменшої дочки Зосі.
В неділю надвечір почали з'їжджатись гості на весілля.
В одчинені вікна станового заглядало сонце згасаючими червоними проміннями і освічувало рядок панянок у веселих білих і рожевих сукнях, що сиділи рядком попіл стінами. Міські паничі й панки то сиділи, то стояли гуртом коло порога і в кутках. Всі мовчали і поглядали на двері до другої кімнати, де сестри й подруги вбирали Зосю до вінця. Коло стола з образами, хлібом і сіллю сидів старий Лемішка з жінкою. Між панянськими сукнями й вінками, між фраками й сіртуками дуже видавався простий убір Лемішок: суконний синій жупан старого батька і шовкова хустка на голові та юбка його жінки, а ще більше од того, що вони тільки вдвох були в міщанській простій одежі. Молодий сидів між паничами в кутку і не зводив очей з дверей, звідкіль мав вилинути його янгол і покликати його до вінця. Всі мовчали і ждали, вряди-годи перемовляючись кількома слівцями.
Коли це обидві половинки дверей одчинились. Червоне проміння, що лежало на білих дверях, полягло через двері в другу кімнату, впало ніби золотим килимом під ноги молодої, обсипало поділ білої сукні, білі черевички і подало одлиск на її лице, на білий вінок з троянд, на тонкий серпанок, що спадав з її ясних, золотих кучерів і окривав її білі плечі, тонкий стан, огортав сливе всю її постать до самого долу. Легенько вона сперлась на руку боярина. Лице її здавалось трохи втомленим; рум'янець виступав на щоках. Вії були спущені. Вся вона, легка, тонка, в тонкому, як пух, білому убранні, здавалась безтільним духом, котрий тихо линув на білих хмарах по повітрі під промінням сонця.
Зараз за молодою вийшли старші сестри. Розкіш їх рожевих суконь і білих вінків була не гірша од убрання молодої. Їх здоровий, повний вид, їх білі, пухкі, одслонені плечі притягували до себе очі своєю дуже вже матеріальною красою.
При виході молодої всі в одну мить піднялися з місця. Леміщиха трохи не крикнула, як побачила Зосю в гарнім убранні молодої. Навіть в старого Лемішки серце трохи затремтіло і прихилилось до невістки. Гордовито зирнув він на людей, як його чорнобривий син приступив до Зосі і разом з нею попрямував до покутя до образів. Малий, сухорлявий, лисий становий взяв у руки образ і перехрестив молодих католицьким хрестом. Потім поблагословила молодих якась родичка замість матері, котра материнувала на весіллі. Лемішка, роблячи своєю огрядною постаттю й зростом велику супротилежність з дрібним становим, перехрестив молодих православним хрестом. Дійшла черга і до Леміщихи. Сміливо й голосно промовила вона крізь сльози прості народні приказки, і голосно рознеслося українське слово по хатах, скрививши сміхом не один польський рот. Молода і її сестри засоромились і чогось аж почервоніли од сорому. Деякі польки затулялись хусточками, деякі ляшки одхиляли голови й ховались поза спинами… Де ж пак! Леміщиха благословила молодих попросту, ніби проста українська молодиця!
Пізно вернулися з церкви, вже при світлі. Лакеї в білих рукавичках розносили чарки з шампанським, котре в наших повітових містах схоже більше на поганий квас або на якусь джумигу, бо його роблять жидки в себе в льохах. Всі привітали і поздоровляли молодих і станового. До чарок Лемішки й Леміщихи з гостей не доторкувався жадний поляк з перевертнів, жадний дідич, окрім сестер молодої, котрі зробили ту церемонію з якимсь химерним та робленим поклоном…
Ще вся сім'я стояла й сиділа коло стола з образами, ще всі пили чай, як надворі загуркотіли колеса завальних екіпажів. На весілля з'їжджались сусідні дідичі, поляки-пани. Одчинилися двері. В світлицю вступив високий, тонкий пан, держачи під руку рудоволосу панію, убрану в багату сукню. На її руках, на шиї блищало золото. На грудях у пана теліпався золотий важкий ланцюжок. Усі розступились перед гістьми. Хазяїн побіг до їх назустріч. Пан і пані почали поздоровляти молодих і станового. Рудоброва пані очевидячки придивлялась до Якима і милувалась гарним, здоровим його видом. Коли ненароком звернула вона увагу на старих Лемішок, котрі сиділи тутечки ж рядком… Пані так жахнулась, аж одскочила, аж скривилась, ніби вкололась або опеклась… Міщанський жупан, просте убрання Леміщихи в тім салоні, куди вона приїхала на вечір, так її зачудували, ніби вона побачила тут між людьми ведмедів. Одначе те жахання її трохи засоромило. Вона стояла ні в сих ні в тих, поки не взяв її під руку чоловік і не повів до другої гостинної.