З маленького, гарненького графинчика, маленькою чарочкою духовенство випило по чарці, і… горілки зосталось трошки на дні. Всі взяли по пиріжку — пиріжків зосталось зо два, зо три. Пиріжки були малесенькі, так що декотрі диякони клали їх в рот, не перекусуючи. За пиріжками подали смажені карасики, дуже смачні, смажені на сметані, але всім досталось тільки по одному карасикові. Випили потім по чарці наливки, а більше пляшок не приносили. Зося не звеліла подавати багато пляшок на стіл, щоб духовенство довго не засижувалось. Всі батюшки навіть не йняли віри, щоб на тім закуска скінчилась; всі сиділи, балакали, сподівались тривного та довгого обіду. Одначе ж за обід не було й натякання. Минула година. Вже гості потомились, балакаючи. Голод страшно нагадував про обід. Всі пам'ятали давні, ситі обіди і… не вставали з-за столу. А обіду не було, та й не було. Протопоп таки не витерпів і опитав Улити: "а що обід, не готується?"
Улита замішалась, заметушилась і, запикуючись, промовила: "вибачайте! я… невістка… не встигла…" З тими словами вона встала. За нею встали і всі гості, котрі тільки за столом поцокали виделками об порожні тарілки та й пішли голодні додому.
— Еге-ге! — гримали священики. — Вічна пам'ять старому Лемішці й його обідам! В цім дому щось іншим духом тхне. Невістка навіть не вийшла з своєї кімнати помолитись за душу небіжчика!
— Полька! — загомоніли всі. — Недурно ж тут й наймички вже цвенькають польською мовою.
В пекарні паламарям було ще гірше, їм дісталось по пиріжечку. Вони вхопили по пиріжечку, а на тарілці, неначе на сміх, зістався тільки один і єдиний пиріжок.
— Давайте будемо вимірятись: кому достанеться оцей пиріг? — сміялись та глузували дяки.
Соборний паламар, дуже спішний та жвавий, похопився і загріб той пиріжок своєю здоровецькою п'ятірнею.
Зачувши про обід, сила старців кинулась до Леміщиного двору. Яким звелів заперти двері і подавати їм по шматку хліба. Довго вертілись старці попід хатою, не тямлячи, чом їх не просять на обід в господу, де недавно ще так привітно їх приймали такими братерськими щедрими обідами та ситими потравами.
Улита за обідом нічого не їла. Прийшов вечір, — вона й не вечеряла, її душа була смутна, серце неспокійне, її думка ніби підказувала, що така панахида не піде за душу небіжчика, що бог не прийме її, що не буде полегкості душі на тім світі через такі поминки. Цілий день з думки її не виходив у неї той сон, те смутне обличчя, та драна одежа, ті торби, той Трохим, що приходив до своєї господи, ніби прохач, прохати милостини. Душа її турбувалась, аж мучилась і боліла за чоловікову душу.
Другого дня вранці Улита встала з постелі ще смутніша. Вона завважила, що не вона вже хазяйка в своїй господі, що вона не сміє спекти й зварити, взяти і дати, як би їй бажалось.
— Чого це ви, мамо, плачете? — питав син. — Настане літо, поставим за батька великий обід, як і давно колись ставили за живоття покійного.
— А чи добре ж буде його душі ждати там, на тім світі? От і цієї ночі снився мені твій батько, йду я ніби до церкви в неділю; прихожу на цвинтар, розв'язую хустку і починаю роздавати старцям пироги та гроші. Коли дивлюсь — між старцями стоїть твій батько. На йому свита ще поганша, торбів — ще більше, його лице ще чорніше; насилу я впізнала його. Він упав мені в ноги і жалібним голосом просив милостини. Я поклала йому в руку пиріжок. Коли дивлюсь — рука чорна як земля, тіла нема, самі тільки, кістки. Тоді він підвівся, взяв мене за руку й повів. От ідемо ми вже ніби з церкви додому, приходимо до греблі. Гляну я на воду — греблі немає, тільки млин стоїть і меле на всі колеса, а через воду лежать кладки, перекинуті з каменя на камінь. Під кладками вода реве, клекоче. "Йди за мною", промовив до мене небіжчик. — "Не піду! боюсь", кажу я. — "Йди, не бійся", промовив він, осміхаючись, і повів мене через хистку кладку. А вода аж кипить під кладкою, сипле бризками мені під ноги. Глянула я вниз, голова моя заморочилась, і я прокинулась…
— Ви б, мамо, не думали багато про батька! Що думаєте, те вам і сниться.
— Ні, сину, душа його просить помочі, аж намагається. Треба найняти сорокоуст.
Найняла Улита сорокоуст, понесла під церкву милостину, роздала старцям деяку одежу покійника, і душа її втихомирилась. Чоловік перестав снитись.
— Коли б ви знали, що за вас і за нашу паню сьогодні говорили на ярмарку? — дзигоріла наймичка-лепетуха, чухаючи язик об свої зуби.
— А що ти там чула? — питала Улита.
— Та там розказували таке, що й казати якось ніяково: казали, що як прийшли до нас священики опівдні, то ніби ви й молода наша пані ще спали… А священики прийшли та покропили вас на ліжку свяченою водою, а потім пішли з кадилом та водою далі по хатах і застали молоду панію в купелі, покадили кругом купелю та й вернулись до світлиці і почали правити панахиду… І господи! та там верзли таке, чого вже й не було! Не знаю чи говорити вже, чи й ні?
— Та що ж таке? Говори вже, коли почала.
— Та як почали нібито правити панахиду, то ніхто й не вийшов до світлиці. А як сіли попи та дяки за стіл, то й не було чим душі покійного хазяїна пом'янути! Бо, кажуть, ніби молода пані все позамикала і ключів вам не дала, ще й вилаяла. А попи й дяки постукали заграничними видельцями по німецьких тарілочках та з тим і пішли. І обіда ніби людського не поставили! Та так сміються з вас, та докладають, що ви зробились на старість ляхівкою і що молода пані всім верховодить, а про покійного хазяїна вже навіть забули. Їй-богу, не знаю, чи казати, чи ні?
Леміщиха мовчала.
— А як почали старці сходитись на обід, і то їй-богу, й присяй-богу, і побий мене святий хрест! говорили, буцімто молодий пан звелів спустити з ланцюгів собак і цькувати тими псами нищих; і своїми власними руками запер сінешні двері. Їй-богу і присяй-богу! божусь, і присягаюсь, і буду землю їсти, що це не я вигадую брехні, що говорили так!
Леміщиха через силу на ногах стояла. Вона бачила, що все місто знає, що вона не господиня в своїй хаті, що вона на старості літ забула про покійного чоловіка, насміялася з бога, з священиків, з святих звичаїв, з душі небіжчика.