Ех, читачу, мій любий читачу! І як отой бідний Котька дійшов до колгоспного саду, я й сам не знаю.
Скільки разів він зупинявся і казав собі: "Ні, не піду!.. Хай вони горять, ті яблука, і той сад, і та погоня, і все на світі!.."
Але щоразу він згадував насмішкуватий погляд Ігоря Дмитрухи і його презирливий голос: "Той, хто не крав кавунів на баштані, хто не пережив почуття небезпеки, — пігмей і більше нічого!.. Тютя!.." І в уяві спливав Тютя, червоний, з очима, повними сліз.
І Котька тяжко зітхав і йшов далі.
Аж от і колгоспний сад.
Куди не кинь оком — дерева, дерева, дерева. А на них — яблука, яблука, яблука. І ніде — ні живої душі. Котька засунув "Хоттабича" ззаду у штани і завмер, весь перетворившись на суцільне величезне настовбурчене вухо.
Ніде — ані жодного підозрілого звуку. Тільки тихо лопотить на деревах листя та десь гуде у траві джміль.
Котька міг би спокійно нарвати яблук з першого ж дерева, і вже б операція пройшла успішно. Але… Хоча Котька й вважав себе цілком татовим сином, з усією татовою легковажністю та іншими прекрасними недоліками, але десь усе-таки, мабуть, була в нього в характері крапелюшечка материної розважливості й практицизму. Бо, скуштувавши яблуко з першого дерева і скривившись, як середа на п'ятницю ("Ну й кислятина!"), він подибав до другої яблуні, потім до третьої, четвертої… і всюди одкушував і кривився, і йшов далі ("Якщо вже красти, то щось путяще, а не казна-що!..").
Щелепи зводило, язик став, як терпуг, — усі яблука були' зелені й кислющі неймовірно. Видно, тут ріс пізній зимовий сорт.
Нарешті — чи то Котька втратив смак, чи звик до кислятини, — біля однієї яблуні він спинився. Одкусив єдине, до якого зміг дотягнутися знизу, — ніби нічого. Яблука були досить великі, червоні, але висіли високо над землею. Треба було лізти на дерево. Котька озирнувся. Нема нікого. Зітхнув, як перед стрибком у воду, і подряпався. "Хоттабич" у штанях муляв, наче висловлював протест. Але Котька не звертав уваги. Незнана досі рішучість штовхала його угору. І крізь весь величезний крижаний холод страху враз проклюнулося Щось маленьке і тепле. Проклюнулося і запищало:
— Ну, Дмитруха! Начувайся! Хто казав, що я пігмей, що я тютя?.. Який же я пігмей, який же я тютя, коли я ондо лізу на дерево і краду колгоспні яблука! Ні, я вам не тютя! Я — молоток! Я… Ну, буде, буде тепер що розказувати у класі! Ух, який же я! Ух, який же ж я… Ух, я — так я! Не те, що Тютя.
Дряпаючи об гілки руки, Котька одне за одним рвав яблука і пхав собі за пазуху. Деякі виривалися з рук і глухо гупали на землю. Та Котька не зважав і похапливо тягнувся за іншими.
І раптом…
— Кахи-кахи, — почулося знизу.
Котьку наче зашморгнули за шию — перехопило дихання. Він глянув униз. Видно було тільки чоботи — все інше затуляло листя.
— Кахи-кахи! — повторили чоботи.
Листя враз заворушилось, і прямо на Котьку виштрикнулося дуло рушниці!..
— Ввай! — вереснув Котька і рвучко повернувся, підставляючи під постріл "Хоттабича". "Хоттабич" дрібно затремтів у штанях і безнадійно завмер у приреченому чеканні.
— Н-не с-стріляйте… — плаксиво пропищав Котька.
— Як це — "не стріляйте"? Не маю права. Зараз встрелю!
Котька замружився.
"Хоттабич" у штанях похолов.
— Ну! — насмішкувато сказали знизу. — Ізлазь!.. Ти встрелений.
Голос був дуже знайомий.
Котька обернувся.
Під деревом, розсуваючи ціпком листя, стояв дідусь Дика природа.
Одним рухом Котька висмикнув сорочку з штанів, і яблука посипалися на землю. Потім, ледве ворушачи ватяними неслухняними кінцівками, почав злазити.
— О! А що це в тебе у штанях? — здивовано запитав дідусь (злазячи з дерева, Котька повернувся до нього спиною).
І не встиг Котька зреагувати, як дідусь витяг у нього з штанів "Хоттабича".
— Овва!.. Оце ти у такий спосіб книжки читаєш?! А головою вже не виходить?
Котька вкрився червоними плямами.
— І чого це тебе туди погирило? Оту зелень рвати… Нащо воно тобі? Хочеш усю відпустку бігати?
Ех, краще б той дід був уже вистрелив… Але в діда, крім ціпка, ніякої зброї не було. То Котьці з переляку ціпок здався дулом рушниці.
А взагалі дідок був зовсім не страшний. І Котька вже подумав, що він зараз покепкує з нього і одпустить. Аж раптом той суворо глянув на нього і сказав:
— Ходімо!
І кудись Котьку повів.
Котька покірно йшов, похиливши голову. І в тій голові переляканими зайчиками стрибали безладні думки:
"Чого ж це я йду? Чого я не тікаю? У діда ж нема зброї. І бігати він, мабуть, на довгі дистанції не мастак. Не дожене. Я ж мріяв, я ж мріяв про втечі, саме про втечі і погоні… Так чого ж я… іду тепер, як теля… як Тютя… Що ж я скажу Ігорю Дмитрусі? Про що ж я в класі розповідатиму?"
Але ноги самі собою, без наказу голови, механічно переставляючись, ішли слідом за дідом.
— Діду, — наважився нарешті Котька. — Куди це ви мене ведете?
— Як це куди? — обернувся дідок. — У буцегарню! А куди ж… У тюрму, у буцегарню… А куди ж у нас злодіїв саджають?
— Жа-жартуєте, — тремтячим голосом сказав Котька.
— Ото інтересно мені жартувати з тобою.
— Хто ж це за пару кислих яблук у тюрму саджає?
— То не кислі яблука. То колгоспне добро. А той, хто зазіхає на колгоспне добро, — злодій і правопорушник. Отак!
Дід уже вивів Котьку з саду, і вони попрямували повз якісь довгі кам'яниці.
Діду, а… а ви мене хіба не пізнаєте? — жалібно скривився Котька.
— Га? — дідок обернувся і, звівши брови, здивовано, наче ніколи не бачив, глянув на Котьку. — А ти хто такий?
— Та я… я ж на волах з вами їхав. "Дика природа", пам'ятаєте… І… і "сапоги" ми з татом у сільмазі купили. Пам'ятаєте?
— Не обманюй! То був гарний симпатичний хлопець, а ти… Злодій, розбійник з великої дороги. Того я добре знаю. А тебе ні. Вперше бачу…
Дідок підвів Котьку до похмурої кам'яниці з великими залізними дверима і вузькими, високо над землею, вікнами. Котька глянув на ті вікна і похолов. Вікна були… заґратовані.
Дідок вийняв з кишені великого ключа і встромив у просто-таки величезний (Котька зроду такого не бачив) висячий замок на залізних дверях.
— Діду, — ледь ворушачи губами, прошелестів Котька. — Діду, я більше не буду…
І схлипнув (неприємно, ох, неприємно говорити такі слова, ти, читачу, мабуть, це добре знаєш).