— Чого ви досягли? — пошепки спитав лікар.
— Всього, на що сподівався, і навіть більшого. Поєднавши розповідь бідолашної дівчини з тим, що я знав раніше, а також з наслідками розслідування, яке провів наш добрий друг на місці, я загнав його у глухий кут: викрив його лиходійства, і все стало ясно як божий день. Напишіть туди і призначте побачення післязавтра о сьомій годині вечора. Ми приїдемо на кілька годин раніше, але нам потрібно буде перепочити, особливо юній леді, якій, мабуть, доведеться виявити куди більше самовладання, ніж ми з вами можемо передбачити. Але я аж тремчу з нетерплячки помститися за нещасну дівчину. Куди поїхали агенти?
— Їдьте негайно до поліцейської управи — ви ще їх там застанете, — відповів містер Лосберн. — А я залишуся тут.
Вони квапливо попрощалися — обидва були такі збуджені, що не могли цього приховати.
Розділ L
Погоня і втеча
Недалеко від того берега Темзи, де стоїть Ротерхайтська церква і де будівлі найбрудніші, а судна на річці найчорніші від вугільного пилу та диму, що йде з коминів низеньких, скупчених будинків, міститься одна з найогидніших і найнепевніших лондонських околиць, більшість мешканців якої навіть не знають, як вона зветься.
До цієї місцевості веде розгалужений лабіринт тісних, вузьких і брудних вулиць, де живе найубогіший і найтемніший портовий люд, який торгує всім, на що є попит. Дешевий і непринадний харч громадиться на прилавках крамниць, невигадлива й груба одежа висить на дверях торговців, звисає з билець, з вікон. Наражаючись на безробітних чорноробів — вантажників баласту, вугілля, — на розпутних жінок, обірваних дітей і всіляку потолоч з пристані, зайшла людина ледве проштовхується вперед, переслідувана відразливими видовищами й смородом, яким тягне з вузьких провулків, що відходять убік праворуч і ліворуч, і оглушена гуркотом навантажених фургонів, що вивозять великі паки товарів зі складів, які трапляються тут на кожному кроці. Вибравшись нарешті на дальні, залюднені вулиці, вона минає похняблені фасади, що нависають над пішоходами, стіни, які аж наче хитаються, коли проходиш мимо, напівзруйновані димарі, що от-от мають розвалитися, вікна з іржавими залізними штабами, поїденими часом ї брудом, — і все те свідчить про неймовірні злидні й занепад.
Ось у цій частині Лондона за Докхедом, у Саутуорському передмісті є острів Джекоба, обведений брудним ровом, який під час припливу затоплюється водою, на шість-сім футів завглибшки й п'ятнадцять чи двадцять завширшки. Цей рів, що колись звався Мілл-Понд, а тепер, коли ми ведемо нашу оповідь, відомий як Фоллі-Дітч, — є рукавом Темзи, і, коли вода стоїть високо, його можна залити, відкривши шлюзи біля Лед-Міллзу, звідки й походить колишня назва. В таку пору перехожий, стоячи на одному з дерев'яних мостів, перекинутих через Фоллі-Дітч поблизу Мілл-Лейну, може спостерігати, як мешканці будинків по обидва береги рову спускають у нього із задніх вікон і дверей цебра, відра й усякий домашній посуд, щоб витягти нагору води. А коли спостерігач відведе очі від цього видовища й зверне увагу на самі оселі, його вкрай здивує те, що відкриється перед ним: хисткі дерев'яні галереї, що тягнуться вподовж задніх стін і поєднують у єдине ціле мало не десяток будинків, у підлозі галерей зяють пролами, крізь які видніється твань; із розбитих і заліплених папером вікон стирчать жердини, призначені начебто для того, щоб сушити білизну, якої там ніколи не буває; а кімнати там такі маленькі, такі брудні, такі тісні, що повітря здається надто смердючим навіть як на той бруд і гидоту, що сховані за тими стінами; дерев'яні прибудови нависають над багном і можуть щомиті завалитися в нього — так уже траплялося з декотрими; стіни заляпані грязюкою, фундаменти підгнилі; всі мерзотні ознаки злиднів — бруд, гнилля, покидьки — ось що прикрашав береги Фоллі-Дітчу.
На острові Джекоба пакгаузи стоять порожні: дахів на них немає, стіни розвалюються, замість вікон — зяючі отвори, двері повипадали на вулицю, а з почорнілих коми-дів уже давно не куриться дим. Тридцять чи сорок років тому, до того як банкрутство й тяганина в канцлерському суді48 розорили цю місцевість, вона процвітала, а тепер це справжнісінька пустка. Будинки не мають господарів; двері розчинені навстіж, і туди заходять усі, в кого вистачає на те сміливості; там вони живуть, там і вмирають. Тільки велика потреба в потаємній схованці або ж безнадійна скрута можуть змусити людину шукати собі притулку на острові Джекоба.
В кімнаті на горішньому поверсі однієї з тих будівель — у великому напівзруйнованому домі, в якому ще збереглися міцні двері та вікна і який стояв осторонь і був звернений, як і інші будинки, затиллям на рів, — сиділи троє чоловіків; вони час від часу стривожено й промовисто поглядали один на одного, але похмуро мовчали. Це були Тобі Крекіт, містер Чітлінг і третій — грабіжник років п'ятдесяти; обличчя його було спотворене перебитим у бійці носом і жахливим шрамом, здобутим, мабуть, за таких самих обставин. Це був збіглий каторжник Кегс.
— Було б краще, любий друже, якби ти, — звернувся Тобі до містера Чітлінга, — замість з'являтися сюди, знайшов собі якийсь інший притулок, коли в двох старих запахло смаленим.
— І справді, чого це ти, бовдуре, сюди припхався? — спитав Кегс.
— Оце маєш! А я гадав, ви зустрінете мене привітніше, — сумно мовив містер Чітлінг.
— Слухай, хлопче, — почав Тобі, — коли чоловік живе відлюдно, як от я, і тому має надійну схованку, куди не стромить носа жодна нишпорка, то йому не дуже-то безпечно вітати в себе молодого джентльмена — хоча він порядний і приємний партнер, коли є час перекинутися в карти, — якщо цей джентльмен потрапив у таке становище, як ти.
— А надто коли в цього відлюдника гостює його приятель, який повернувся з далеких країв раніше, ніж можна було сподіватися, і через свою сором'язливість не бажав одразу ж по приїзді стати перед суддями, — докинув містер Кегс.
На якусь хвилю запала мовчанка, а тоді Тобі Крекіт, ян видно, розуміючи, що всі його спроби зберегти свій звичний безтурботно-розв'язний тон будуть марні, обернувся до Чітлінга й спитав: