— Стій, заяча твоя душа! — гукнув грабіжник навздогін Тобі Крекіту, який на своїх довгих ногах уже добряче його випередив. — Стій!
Після другого наказу Тобі зупинився мов укопаний, подумавши, що пістолетна куля може його наздогнати, а а Сайксом зараз жарти погані.
— Допоможи нести хлопця! — крикнув Сайкс, нетерпляче махаючи рукою своєму спільникові. — Назад, чуєш!
Тобі вдав, ніби повертається, але ноги самі відмовлялися нести його назад, тож він не так ішов, як тупцяв на місці і захеканим голосом белькотів, що вертатись йому аж ніяк не хочеться.
— Швидше! — знову гукнув Сайкс, кладучи Олівера на дно сухої канави й вихопивши з кишені пістолета. — Від мене однаково не вшиєшся!
В цю мить гамір почувся зовсім близько. Сайкс знов озирнувся й побачив кількох переслідувачів, які перелазили через хвіртку в огорожі того поля, де він стояв, та двох чи трьох собак попереду.
— Все, каюк, Білле! — крикнув Тобі. — Кидай хлопця й чеши!
З цією прощальною порадою містер Крекіт, воліючи краще загинути від кулі свого друга, аніж потрапити до рук ворогів, — перша можливість була сумнівна, зате друга очевидна, — чимдуж закивав п'ятами.
Сайкс зціпив зуби, озирнувся ще раз, прикрив розпластаного Олівера плащем і побіг понад живоплотом, щоб відвернути увагу переслідувачів від того місця, де лежав хлопець. Там, де цей живопліт перетинався під прямим кутом іншим, Сайкс на мить зупинився, пошпурив геть свій пістолет і, перемахнувши через живопліт, зник.
— Гей, сюди, сюди! — загукав ззаду тремтячий голос. — Пінчере! Нептуне! Назад! До мене!
Собаки, яким ця гонитва, певно, подобалася не більше, ніж їхнім господарям, охоче послухалися. Переслідувачі — а їх було троє — зупинилися неподалік од хвіртки й почали радитися.
— Я пропоную — а втім, ні, я наказую — негайно повертатися додому, — сказав найгладший з-поміж них.
— Усе, що влаштовує містера Джайлза, влаштовує і мене, — мовив другий, нижчий на зріст, але аж ніяк не худенький; обличчя в нього було зовсім бліде, і говорив він дуже чемно, як це часто буває з переляканими людьми.
— З мого боку було б неввічливо не погодитися, — зауважив третій, той, що скликав собак. — Містерові Джайлзу краще знати.
— Авжеж, — підхопив нижчий, — не нам сперечатися з містером Джайлзом. Ні, я знаю своє місце! Хвалити бога, я своє місце знаю.
Правду кажучи, цей чоловічок знав своє місце і взагалі, І зокрема, а те місце, де він саме перебував, було йому явно не до вподоби — говорячи, він гучно цокотів зубами.
— Ви боїтеся, Брітлзе, — сказав містер Джайлз.
— Анітрохи, — відказав містер Брітлз.
— Ще й як боїтеся! — сказав містер Джайлз.
— Ви обманщик! — сказав містер Брітлз.
— А ви брехун! — сказав містер Джайлз.
Цей обмін шпильками був викликаний глузливим зауваженням містера Джайлза, а глузливе зауваження містера Джайлза було викликане обуренням, бо він розумів, що його супутники вдалися до лестощів лише для того, щоб перекласти на нього відповідальність за повернення додому. Врешті третій чоловік поклав край суперечці, розважливо мовивши:
— Я вам ось що скажу, джентльмени: ми всі боїмося.
— Ви за себе кажіть, сер, — відрубав містер Джайлз — між іншим, найблідіший з усіх трьох.
— А я й кажу за себе, — відповів цей джентльмен. — Боятися за таких обставин — цілком природно й зовсім не ганебно. І я боюся.
— Я теж, — підхопив Брітлз. — Тільки колоти цим очі зовсім не обов'язково!
Від цих щирих зізнань містер Джайлз полагіднішав і відразу признався, що він теж боїться, після чого всі троє крутнулися на підборах і з цілковитою одностайністю кинулися тікати; бігли вони, аж поки містер Джайлз (обтяжений найбільшою вагою, та ще й вилами) дуже чемно запропонував зупинитись і дати йому можливість перепросити за все, що він зопалу наговорив.
— Подумати лишень, на що здатна людина, коли в неї скипає кров! — мовив він по тому, як вибачився. — Я ж міг стати вбивцею — їй-богу, став би, якби ми спіймали одного з цих мерзотників!
А що обидва його товариші відчували те саме й кров у обох уже теж охолола, то вони спробували з'ясувати, чому їхній бойовий запал так раптово зник.
— Я знаю причину, — сказав містер Джайлз. — Це все через оту хвіртку.
— А знаєте, цілком можливо? — вхопився за цю думку Брітлз.
— Запевняю вас, наш наступальний порив розбився об ту хвіртку, — провадив Джайлз. — Тільки-но видряпавшись на неї, я відчув, як він полишив мене.
За дивним збігом обставин, те саме неприємне почуття в ту саму мить перейняло й інших двох. Отже, ясно було, що в усьому винна хвіртка, тим більше, що час, коли сталася та зміна, в усіх трьох збігався з точністю до секунди — тієї секунди, коли вони побачили грабіжників.
Розмова ця точилася між двома чоловіками, що застукали лиходіїв, і мандрівним лудильником, який ночував у флігелі, прокинувся від галасу й приєднався до погоні разом із своїми двома дворняжками. Містер Джайлз служив дворецьким і економом у старої леді; Брітлз був їй за лакея, а що починав він службу ще зовсім малим хлопчиком на побігеньках, то до нього й досі ставились як до юнака, в якого ще все попереду, хоч він уже розміняв четвертий десяток.
Підбадьорюючи себе такими розмовами, але тримаючись тісним гуртом і боязко роззираючись довкола, коли свіжий вітер шарудів у верховітті, чоловіки добігли до дерева, за яким залишили ліхтар, щоб світло його не підказало грабіжникам, куди стріляти. Підхопивши ліхтар, вони бігцем припустили додому, і ще довго по тому, як їхні темні постаті розчинились у темряві, світляна плямка ліхтаря танцювала і блимала у далині, мов болотний вогник у випарах, що здіймаються з драговини.
Вдосвіта похолоднішало, туман стелився по землі, наче густа хмара диму. Трава змокріла, на розгрузлих стежках і у вибоїнах поблискувала вода, вогкий, просякнутий смородом гнилизни вітер глухо завивав у полях, а Олівер усе лежав нерухомий і непритомний там, де покинув його Сайкс.
Що ближче до світанку, то холоднішим і пронизливішим робився вітер, і коли перший блідий проблиск світла замріяв на небі, то здалося, що він швидше віщує смерть ночі, аніж народження нового дня. Дерева й кущі, які вночі лякали своїми темними, непевними формами, набували дедалі чіткіших і виразніших, звичних для ока обрисів. Уперіщив рясний дощ, і краплі його лунко застукотіли в голому гіллі. Але Олівер, ще й досі непритомний і безпорадний, лежав на своєму глиняному ложі, не відчуваючи, як шмагають його шпаркі дощові струмені.