— Але чому ви не беретеся до цієї справи на Бейкер-стрит? — запитав я.
— Бо багато що доводиться з’ясовувати тут. Місіс Сент-Клер якнайлюб’язніше віддала мені дві кімнати, й можете бути певні, що вона не відмовить у гостинності й моєму другові та колезі. Мені так важко зустрічатися з нею, Ватсоне, поки я не маю жодних новин про її чоловіка... Ось ми й приїхали. Тпру! Тпру!
Ми зупинилися перед великою віллою, оточеною садом. До коня підбіг хлопець-конюх, і ми з Холмсом, скочивши на землю, пішли вузенькою, всипаною гравієм стежкою, що вела до будинку. Тільки-но ми наблизилися, як двері відчинилися й на порозі стала маленька білява жінка, вбрана в ясну муслинову сукню, оторочену м’яким рожевим шифоном. Її постать чітко вирізнялася на тлі прямокутника світла; однією рукою вона трималася за двері, а другу немовби простягла до нас у благанні і, злегка нахилившися вперед, запитально дивилася на нас.
— Ну що? — вигукнула вона. — Що?
Побачивши, що нас двоє, вона радо скрикнула, але крик цей перетворився на стогін, коли мій друг хитнув головою й знизав плечима.
— Є якісь добрі вісті?
— Ні.
— А погані?
— Теж ні.
— Дякувати Богові й за це. Заходьте. Ви, мабуть, натомилися, адже сьогодні у вас був нелегкий день.
— Це мій друг, доктор Ватсон. Він ставав мені у великій пригоді в багатьох моїх справах; завдяки щасливому випадкові я запросив його сюди, щоб він допоміг нам у нашому розшуку.
— Рада вас бачити, — сказала вона, привітно потиснувши мені руку. — Боюся, що вам тут буде незручно, адже для нас це був такий несподіваний удар...
— Люба леді, — відповів я, — я старий вояк, але якби навіть не був ним, до чого ці вибачення? Буду щасливий чим можу допомогти і вам, і своєму другові.
— А тепер, містере Шерлоку Холмсе, — мовила леді, коли ми увійшли до яскраво освітленої їдальні, де на столі нас чекала холодна вечеря, — я хочу по щирості дещо у вас запитати й благаю вас так само щиро відповісти мені.
— Звичайно, мадам.
— Не зважайте на мої почуття. Я не впадаю в істерику, не непритомнію. Я просто хочу знати вашу справжню, правдиву думку.
— Про що?
— Чи вірите ви в глибині душі, що Невіл живий?
Шерлок Холмс, здавалося, був збентежений цим запитанням.
— Ну-бо, кажіть щиро, — повторювала вона, стоячи на килимі й уважно дивлячись на нього.
— Щиро кажучи, не вірю, мадам.
— Ви гадаєте, що він помер?
— Так.
— Його вбито?
— Не знаю. Можливо.
— Якого дня він помер?
— У понеділок.
— Якщо так, містере Холмсе, то чи не будете ви ласкаві пояснити мені, як я могла сьогодні одержати від нього листа?
Шерлок Холмс підхопився з крісла, наче його вдарило струмом.
— Що?! — скрикнув він.
— Так, сьогодні. — Вона стояла усміхнена, стискаючи в руці аркуш паперу.
— Чи можна мені прочитати?
— Звичайно.
Він вихопив лист у неї з рук, розгладив на столі й почав ретельно розглядати, підсунувши лампу. Я підвівся з крісла й позирнув через його плече. Конверт був дуже простий, із поштовим штемпелем Ґрейвсенда й сьогоднішнім — тобто вчорашнім, бо північ уже минула, — числом.
— Грубий почерк, — пробурмотів Холмс. — Я певен, що це почерк не вашого чоловіка.
— Так, але всередині — його.
— Гадаю, що тому, хто надписував конверт, довелося розпитувати про вашу адресу.
— Чому ви так думаєте?
— Ім’я, як бачите, написано темніше, бо чорнило висохло саме собою. Решта напису — сіріша, бо її довелося висушувати вимочкою. Якби весь напис було зроблено й просушено вимочкою одразу, то всі слова були б однакового кольору. Ця людина написала на конверті ім’я, а потім уже — адресу, з чого видно, що адреси вона спочатку не знала. Це, зрозуміло, дрібниця, але для мене нема нічого важливішого за дрібниці. Дозвольте-но поглянути на лист. О! У нього було щось вкладено!
— Так, там був перстень. Його перстень із печаткою.
— А чи ви певні, що це почерк вашого чоловіка?
— Один із його почерків.
— Один із почерків?
— Так він пише, коли поспішає. Звичайно він пише зовсім по-іншому, але цей почерк я теж добре знаю.
"Люба, не бійся. Все скінчиться добре. Сталася жахлива помилка, потрібен час, щоб її виправити. Наберися терпіння.
Невіл".
— Написано олівцем на листку, видертому з книги у восьму частину аркуша, без водяних знаків. Так! Відіслано сьогодні з Ґрейвсенда людиною, в якої чимось був забруднений великий палець. Ця особа, якщо я не дуже помиляюся, жує тютюн... Ви все-таки переконані, що це почерк вашого чоловіка, мадам?
— Так. Це писав Невіл.
— Його відіслано сьогодні з Ґрейвсенда. Що ж, місіс Сент-Клер, хмари розвіюються, хоч я й не можу ще сказати, що небезпека минула.
— Але він має бути живий, містере Холмсе!
— Якщо це не спритна підробка, щоб збити нас зі сліду. Перстень врешті-решт ні про що не свідчить. Перстень могли в нього відібрати.
— Ні, ні, це його, його власний почерк!
— Добре. А якщо, наприклад, листа написано в понеділок, а відіслано сьогодні?
— Це можливо.
— А за цей час багато чого могло статися.
— О, не позбавляйте мене надії, містере Холмсе. Я знаю, що з ним усе гаразд. Ми обоє такі близькі, що я одразу відчула б, якби з ним сталося лихо. Того самого дня, коли я бачила його востаннє, він у спальні порізав палець, і я одразу кинулася до нього з їдальні, бо почула, що з ним щось скоїлося. Невже ви думаєте, що я не відала б про його смерть, якщо відчуваю навіть такі дрібниці?
— Я добре знаю, що жіноче чуття часом цінніше за будь-які логічні висновки. Цей лист теж, здається, якнайкраще свідчить про те, що ви маєте рацію. Але якщо ваш чоловік живий і може писати листи, чому він не повертається до вас?
— Не знаю. Це щось неймовірне.
— А в понеділок, від’їжджаючи, він нічого вам не казав?
— Ні.
— І ви здивувалися, побачивши його на Свондам-Лейн?
— Так, дуже.
— Вікно було відчинене?
— Так.
— Він міг покликати вас із вікна?
— Міг.
— Але він, як я зрозумів, вигукнув лише щось недоладне?
— Так.
— Він волав рятунку, як вам здалося?
— Так. Він вимахував руками.
— А може, то був вигук здивування? Він сплеснув руками з несподіванки, що бачить вас?
— Може, й так.
— І вам здалося, що його відтягли назад?
— Він зник так раптово...
— Він міг просто відскочити. Ви більш нікого не бачили в тій кімнаті?