Банкір перелякано здригнувся.
— Навіть і подумати боюся! — сказав він.
— Тоді спробую я. — Холмс напружив усі сили, але марно. — Трохи подається, — сказав він, — але мені довелося б добряче поморочитись, поки я зламав би її, хоча пальці в мене таки дужі. Звичайна людина такого не зробить. Але припустімо, містере Голдере, що я все-таки зламав би її. Пролунав би такий тріск, наче хтось вистрелив з револьвера. Скажіть-но мені, невже це могло статися за кілька ярдів від вашого ліжка й ви нічого не почули?
— Не знаю, що й подумати. Нічого не розумію.
— Хтозна, може, все й з’ясується. А ви що скажете, міс Голдер?
— Правду кажучи, я спантеличена не менше від дядька.
— Чи мав ваш син на ногах черевики або капці, коли ви його побачили?
— Ні, він був босий, у самих штанях і сорочці.
— Дякую. Що ж, нам справді щастить у цьому розслідуванні, і якщо ми не розкриємо таємниці, то лише з власної вини. З вашого дозволу, містере Голдере, я ще раз вийду подивитися надвір.
Холмс пішов сам: як він пояснював, зайві сліди могли лише ускладнити його роботу. Десь із годину він пропадав, а коли нарешті повернувся, ноги його були обліплені снігом, а обличчя — незворушне, як і завжди.
— Гадаю, що я побачив усе, що треба, містере Голдере, — мовив він. — Мені краще повернутися додому.
— Але ж камені, містере Холмсе! Де вони?
— Не можу сказати.
Банкір сплеснув руками.
— Невже вони зникли назавжди? — вигукнув він. — А мій син? Дайте мені хоча б надію!
— Моя думка про вашого сина не змінилася.
— Тоді скажіть, заради Бога, що за чорна справа скоїлася в моєму будинку вночі?
— Якщо ви відвідаєте мене на Бейкер-стрит завтра вранці між дев’ятою й десятою годиною, то я вважаю, що зможу вам краще це пояснити. Як я розумію, ви надасте мені повну свободу дій за умови, що я поверну камені, й не пошкодуєте винагороди, яку я призначу?
— Я віддам за них усі свої гроші!
— Чудово. Я ще поміркую над цією пригодою. На все добре; може, я ще навідаюся цього вечора сюди.
Мені було зрозуміло, що мій друг уже щось надумав, проте я навіть уявити не міг, до яких висновків він прийшов. По дорозі додому я кілька разів заводив з ним про це розмову, але він щоразу переходив на щось інше, тож урешті я з відчаю припинив ці спроби. Не було ще третьої години, коли ми повернулися до свого помешкання. Холмс швидко пішов до себе й за кілька хвилин з’явився знов в одежі вуличного волоцюги. Запилюжене, потерте пальто, піднятий комір, червоний шарф і зношені черевики робили з нього чудовий взірець цього суспільного прошарку.
— Гадаю, що все гаразд, — мовив він, поглянувши у дзеркало над каміном. — Я хотів би взяти вас із собою, Ватсоне, але це неможливо. Чи я йду потрібним слідом, чи блукаю за болотяним вогником, — ми скоро дізнаємось. Я повернуся, мабуть, за кілька годин. — Він узяв з буфета шматок холодної яловичини, поклав його між двома скибками хліба, засунув цей немудрий харч до кишені й вирушив у дорогу.
Тільки-но я скінчив пити чай, коли Холмс повернувся — мабуть, в чудовому гуморі, вимахуючи в повітрі якимось старим черевиком. Він кинув його в куток і налив собі чашку чаю.
— Я зазирнув лише на хвилинку, — сказав він. — Зараз піду далі.
— Куди?
— До іншої околиці Лондона східного. Повернуся, мабуть, не скоро. Не чекайте на мене, якщо я спізнюся.
— Як ваші успіхи?
— Нічого, нічого. Гріх поскаржитись. Я був у Стритемі, але до будинку не заходив. Це чудова маленька загадка, тож мені не хотілося б проминути її. Але годі вже балакати: треба скинути оце лахміття й знову стати порядною людиною.
З поведінки й слів його було видно, що він має причини для цілковитого задоволення. Очі його виблискували, а на блідих щоках навіть з’явився легенький рум’янець. Він швидко побіг нагору, й за кілька хвилин я почув, як грюкнули зовнішні двері: я зрозумів, що мій друг знову подався на своє полювання.
Я чекав до півночі, але він не повертався; врешті я пішов до своєї кімнати спати. Для Холмса було звичайною річчю зникати на цілий день або ніч, коли він натрапляв на слід, тож його запізнення нітрохи не здивувало мене. Я не знаю, о котрій годині він повернувся, але вранці, коли я зійшов униз до сніданку, він уже сидів за столом із чашкою кави в одній руці й газетою в другій — бадьорий і ошатний, як завжди.
— Пробачте, Ватсоне, що я почав снідати без вас, — мовив він, — але ж ви пам’ятаєте, що невдовзі з’явиться наш клієнт.
— Так, уже повернуло на десяту, — відповів я. — Ось, напевно, й він. Я, здається, чув дзвінок.
То справді був наш друг-банкір. Мене вразила зміна, що відбулася з ним: обличчя його, широке й жваве, тепер змарніло і взялося зморшками, а волосся, схоже, посивіло ще більше. Він увійшов стомлений, немічний: це видовище було ще сумнішим за його вчорашній бурхливий відчай. Він важко впав у крісло, яке я підсунув йому.
— Не знаю, за віщо мені така сувора кара, — мовив він. — Лише два дні тому я був щасливий і заможний, а тепер зостався самотній і зганьблений. Біда біду кличе. Моя небога Мері покинула мене.
— Покинула вас?
— Так. Ліжко її цього ранку було незаймане, кімната — порожня, а на столі лежав лист для мене. Я ввечері сказав їй, — із сумом, але без жодного гніву, — що якби вона одружилася з моїм сином, з ним усе було б гаразд. Мабуть, не варто було так говорити. Вона натякає на це в листі:
"Найдорожчий дядечку!
Я знаю, що завдала вам багато горя; якби я вчинила інакше, цього жахливого нещастя не сталося б. Із цією думкою я більш не можу бути щасливою під вашим дахом і залишаю вас назавжди. Не турбуйтеся про моє майбутнє, а найголовніше — не шукайте мене, бо це буде марно й лише зашкодить мені. До кінця своїх днів закохана у вас
Мері".
— Що означає цей лист, містере Холмсе? Чи не збирається вона вкоротити собі віку?
— Ні, ні, анітрохи. Це найкраще розв’язує справу. Я певен, містере Голдере, що ваші клопоти невдовзі скінчаться.
— Отакої! Невже? Ви щось довідалися, містере Холмсе, щось довідалися! Де ж камені?
— Чи не гадаєте ви, що тисяча фунтів за кожен камінь — надто великі гроші?
— Я й десять тисяч віддам.
— Не треба. Трьох тисяч вистачить. Із невеличкою винагородою, звичайно. Чекова книжка у вас? Ось перо. Випишіть чек на чотири тисячі фунтів.