Від цих образ бідолашний Шукай залився гіркими сльозами:
— Господарю, будьте обережні, бо і з вами станеться те, що зі мною!
— Не сміши мене! Зроду ще не лазив я на дерево. І я не покину своєї справи, не полізу на дуба, як ти…
Тільки сказав містер Морквоу ці пишні слова, і раптом відчув, як його щось душить — аж подих перехопило. А потім бринькнула якась пружина, і він полетів угору, просто крізь гілля… І опинився біля вершечка того самого дуба, де вже був прип'ятий Шукай. І містер Морквоу повис під самісіньким собачим хвостом. Зашморг міцно прикрутив його до стовбура.
— А що, не я казав?.. — жалібно вищав пес.
Навіть у такому незручному становищі силкувався бідолашний містер Морквоу зберегти свою звичайну поважність.
— Нічого… Нічогісінько ти мені не сказав! Ти мусив застерегти мене від цієї пастки, а то тільки верзякав казна-що!..
Шукай прикусив собі язика і промовчав. Він добре розумів настрій свого господаря і не хотів дратувати його ще дужче.
— От ми і в пастці…— промовив Морквоу. — Поміркуємо тепер, як із неї вирватися.
— Еге-е, це не так легко зробити, — гукнув знизу тоненький голосочок.
"Та це ж голос прекрасної полонянки розбійників", — здивовано подумав Морквоу.
Він подивився вниз, сподіваючись побачити там зграю страшних розбійників з ножами в зубах, а між ними — прекрасну принцесу в сльозах. Та побачив веселу компанію дітлахів, що качалися по траві від сміху.
То були Редисочка, Картоплиночка, Квасолинка і Томатик. Вони весело реготали, обнімалися, танцювали під дубом.
А потім стали кружка і разом заспівали:
Танцюй, танцюй, веселись
Та на дуба подивись.
Пес Шукай і пане слідчий,
До чого ви дожились?
— Синьйори! — загрозливо промовив знаменитий слідчий. — Будьте ласкаві, синьйори, пояснити мені, що означають ваші веселощі?
— А ми не синьйори, — відказав Квасолинка. — Ми — розбійники!
— А я — бідолашна полонянка цих розбійників.
— Зараз же спустіть мене додолу, бо інакше я вживу суворих заходів!
— Суворих, абсолютно! — підгавкнув собака і люто крутнув обрубком хвоста.
— Не думаю, щоб ви могли вжити будь-яких заходів, висячи на дубі,— сказала Редисочка.
— А ми постараємося, щоб ви там ще довго висіли! — додав Томатик.
Містер Морквоу, не знаючи, що відповісти, замовк.
— Так. Мені все ясно, — прошепотів він на вухо псові.
— Ясно, абсолютно! — сумовито згодився Шукай.
— Ми в полоні у цієї зграї хлопчаків, — говорив далі слідчий. — Ах, яке це безчестя для мене! До того ж вони, мабуть, змовилися з тими негідниками, які втекли з в'язниці, і хочуть збити нас зі сліду.
— Змовилися, точно! — згодився пес. — Я тільки дивуюся: як вправно підстроїли вони цю пастку.
Шукай здивувався б іще більше, коли б дізнався, що цю пастку вигадав Вишенька. Справа в тому, що він читав багато книжок про подорожі, мандрівки і з них довідався про різноманітні хитрощі. От він і зважився на таку витівку, цього разу без Цибуліно, і все блискуче йому вдалося.
Тепер він із кущів спостерігав за всіма подіями і був дуже радий.
"Ну от, двох супротивників ми на деякий час приборкали", — подумав Вишенька, радісно потер руки і пішов з лісу.
Редисочка побігла з товаришами до печери, щоб розповісти Цибуліно про все, що сталося. Але вони нікого не знайшли.
У печері було порожньо. І вогнища тут не розпалювали, мабуть, уже днів зо два, бо попіл був зовсім холодний.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Як Цибуліно заприятелював з одним симпатичним Ведмедиком
Повернімось тепер (як то пишуть у книжках) назад, саме на два дні назад. Бо інакше нам не дізнатися про те, що ж там сталося в печері. Кум Гарбуз і кум Суниця ніяк не могли примиритися з пропажею хатини. Вони обоє так полюбили оті сто вісімнадцять цеглин, немов то були сто вісімнадцять їхніх дітей. І тепер це нещастя так зріднило їх, що вони стали справжніми друзями. Кум Гарбуз навіть пообіцяв кумові Суниці:
— Якщо нам пощастить знов заволодіти нашою хатиною, то будемо жити в ній разом.
Кум Суниця зрадів, аж сльози йому на очі навернулися. З того дня кум Гарбуз уже не казав "моя" хатина, а казав "наша" хатина. Так само говорив і кум Суниця, хоча через цю хатину він втратив усе своє багатство: половинку ножиць, прадідівську іржаву бритву та інші дорогоцінні речі.
А одного разу вони навіть посварилися за те, хто з них дужче любить їхню хатину. Кум Гарбуз доводив, що кум Суниця не може так любити хатину, як любить він сам:
— Я все своє життя в поті чола працював, щоб її збудувати.
— Ваша правда, але ви прожили в ній так мало, а я прожив цілісінький тиждень! — доводив своє кум Суниця.
Та ці суперечки ніколи не тривали далі вечора. А увечері треба було не сперечатися, а подумати як захищатися від вовків.
У тому лісі водилися вовки, ведмеді та інші хижі звірі. Тому щовечора нашим друзям доводилося розпалювати біля печери велике вогнище, щоб не допускати близько звірів. Правда, була небезпека, що це вогнище можуть помітити із замку. Та що вдієш. Не даватися ж голодним вовкам на поживу.
А вовки підкрадалися аж до самої печери і кидали пожадливі погляди на куму Диньку. Адже була вона така товстенька і, мабуть, дуже смачна.
— Нічого вам так на мене зиркати! — кричала вона на вовків. — Не діждетесь від мене й пальця.
Вовки були такі голодні, що аж плакали та так уже благали її.
— Динько, та дай же нам хоч один твій пальчик! — казали вони, а самі не насмілювалися наблизитися до вогнища. — Невже тобі шкода одного пальчика! У тебе ж їх цілих десять на руках і ще десять на ногах. А всього аж двадцять!
— Хоча ви й дикі звірі, а арифметику добре знаєте, — кепкувала з них кума Динька. — Та все одно це вам не допоможе!
Вовки сердито гарчали у відповідь, а потім ішли собі геть. Щоб хоч трохи втішитися, вони половили уже всіх зайців у лісі.
Після вовків приходив Ведмедик. Він теж ласим оком поглядав на куму Диньку.
— Ох, як же ви мені подобаєтеся, синьйора Динька, — казав він.
— І ви мені теж подобаєтеся, синьйоре Ведмедику. Та ще дужче я б хотіла покуштувати вашого м'ясця на сковороді.
— Та ну-бо, кумонько! От вас я з'їв би такою, як ви є. І Ведмедик аж слину ковтав.
Цибуліно кинув йому сиру картоплину і гукнув: