Антипович. Однесли. Родіон Тимофійович. Панночка ще спали.
Родіон. Відповіді нема, розуміється?
А н т и п о в и ч. Ви ж казали ніякої відповіді не приймать. Панночка хотіли одвітить...
Родіон. Так-так! Дуже добре. І от що, Антипович: як прийде панночка Калерія Семенівна, так ти не приймай. Чуєш? "Нема вдома". Розумієш? І в квартиру не пускай. Каті теж скажи: "Нема дома". Розумієш?
Антипович. Розумію, Родіон Тимофійович.
Родіон. Ну, от. Нема вдома, та й годі. Коли буду — невідомо. Та вона сама знає, не питатиме. Ну, от. А порядок ми самі тут зробимо. Правда?
Антипович. 1-і, пусте! Хіба це важко?
Р о д і о н. От і% чудово. І будемо собі жити. Правда? А ви вже думали, що я застрілюсь, отруюсь і таке інше? Так? (Сміється). Е, нема чого, нема чого! А навіщо тебе до мене приставили? Га? Боялися самого на ніч лишити?
Антипович. Не через що таке спеціальне лишили, Родіон Тимофійович, а як квартира нова, і вам чи подать що, чи так щось. Катя — дівчина, неловко.
Родіон. Ну, розуміється! Досі було ловко, а тепер неловко. Ну, та добре. Я нічого. Смішно мені тільки. Чудаки ви. А я, може, розумніший за вас всіх. (Сміється). А скажи, Антипович, як заслабла Марія? Га? Як?
Антицович. Ну, що тут, Родіон Тимофійович, про такі глупості розказувать. Ідіть краще чай пить.
Родіон. Чого ж глупості? Та ти чого боїшся? Ти ж сам бачиш, що я цілком спокійно питаю про це. Ну, розкажи, Антипович.
Антипович. Та нема чого розказувать. Ну, що тут розказувань? Ну, сиділа Марія Тимофіївна в гостиній. Ну, сиділа собі біля стіни, значить. Коли це як зірветься картина "Осінь в лісу" — пам'ятаєте? — ну, і впала. Провалила голову. Ну, от і весь вам розказ.
Родіон (сміється, обіймає Антиповича). Ах ти ж, психолог! Навіть "Осінь у лісі". Оця сама картина і впала?
Антипович. Атож. Як зараз пам'ятаю.
Родіон. Диви! Хороша пам'ять. (Серйозно). Ну, а ти мені по совісті розкажи. Байки покинь. Мати мені ясно сказала, що це вигадка. Мені, розумієш, як з мильним пузирем. Я здоровший за тебе. Ну?
Антипович. Та що ж я вам скажу?
Родіон. Ну, чи бували, наприклад, у Марії до того галюцинації, привиди?
Антипович. Не пам'ятаю... Ні, не бувало.
Родіон. Ну, та й сердиш ти мене! Ти вперто маєш мене за божевільного!
Антипович. Родіон Тимофійович! Бійтесь бога!
Родіон. Ну, так чого ж не хочеш говорити? А Родіоном, а не Родьою, чому раптом став звати? Чому?
Антипович (здивошно). Як повсігда. Присягаюсь, не знарошне.
Родіон. Ну, розказуй! Пошану до мене почув? От і з цього видно, що маєш за сумасшедшого. Добре, добре. А я, як бачиш, щось не дуже похожий на нього. Навіть це помітив. А ти сам не помітив.
Антипович. Присяй-біг, не помітив, Родіоне... Родя Тимофійович!
Родіон (сміючись). А бач? Бач? Ех, ви!.. Ну, а Ліма як? Що з Лімою було?
Антипович (благаюче). Не питайте ви мене, Родіон Тимофійович! Брехать вам трудно, а правду тяжко мені із'яснять. Впослєдствії, як схочете, розкажу вам спеціально.
Родіон. Ну, бог з тобою. Так чай пить? Гайда чай пить! (Іде, обертається). Гляди ж: панночку не пускать! (Виходить).
Антипович. Слухаю, Родіон Тимофійович. А, боже, боже! (Бере з канапи подушку і плед і виносить в передпокій. Вертається,іде до столу, озирається і пробує одчинить шухляди. Вони замкнені. Зітхає). А, боже, боже! (Ходить по хаті, шукає ключа).
Входить Лобкович, озирається.
Лобкович. А де ж Родіон?
Антипович. Чай п'є. Чай п'є.
Лобкович. Ну, як?
Антипович. Нічого. Все благополучно.
Лобкович. Навіщо самого пустив чай пить?
Антипович. Нічого, Тимофій Наумович. Він веселий, спокійний. Не треба дуже на очі лізти. І так сердиться. "Ви,— каже,— за мною наблюдєнія робите, а я здоровший за вас усіх". Все замічає, Тимофій Наумович. Нічого, нічого, самого мало-мального такого в йому нема. Як повсігда.
Лобкович. Спав як?
Антипович. От тільки зовсім не спав. І вночі... неспокійний був. Плакав.
Лобкович. Плакав?
Антипович. Атож. Дуже плакав. Я не тривожив його, не входив, у сінях, он там за польтерою стояв і слухав. І кричав. А, боже, боже! Сидить ото, значить, тихо-тихо. Все нічого. Та раптом як закричить: "Ма-а-ма!" Та так же страшно та жалібно, як, бувало, хлоп'ям побачить щось страшне у темній кімнаті. І зараз же сам собі другим, своїм, теперішнім голосом: "Що я, що я!" Один раз я ввійшов до нього. Та тільки удаю, що нічого не чув, а так ніби зі сну щось почувалось мені, чи не подать води. Щоб соромно йому не було. А другий раз так тільки в сінях покашляв, щоб голос людський подать йому.
Лобкович. А... розмовляв?
Антипович. З привидами? Розмовляв. Я їх жену: то кашляю, то ніби за чим увійду. Та це все нічого, а от що: пляшечка, у його якась є, каламарчик такий манесенькии. Все він його в руках крутить. Боюсь, чи нема чого... недоброго в каламарчику тому?
Лобкович. Нюхає?
Антипович. Та от в тому й штука, що не нюха нічого. Тільки держить та дивиться на нього. Задумається і довго сидить так, а потім знов крутить, дивиться, говорить щось про себе, а що саме, не дочуваю.
Лобкович. Він у кишені в його?
А н т и п о в и ч. Та де! — не в кишені. У столі. Це я теж запримітив. Все в стіл ховає. Міг би в кишеню покласти, пляшечка малесенька,— ні, кожного разу в стіл. І ні разу не виймав пробочки. От у цім ящику. Замкнене.
Лобкович. Треба вкрасти, Антипович. Неодмінно!
Антипович. Та як? Ключ треба підібрати. Або в його вкрасти ключ? Я вже думав: уночі, як роздягнеться, візьму одежу й вийму ключ. Помітить, що пляшечка пропала? Помітить. Другу, таку саму підкласти з водою? Га? Так я думав.
Лобкович. Правда, другу.
Антипович. Не інакше, як другу. Тільки б найти таку саму, сходственну.
Лобкович. Це найдемо. Швидше тільки, Антипович.
Антипович. До ночі треба постараться. Вдень нічого, вдень йому легше. Сонечко побачив, людей, собачок, і зразу йому вияснилось. Веселіше й чай пішов пить. От тільки не пойму я, Тимофій Наумович, навіщо він звелів не пускать до себе панночку Калерію Семенівну?
Лобкович. Звелів не пускать?
Антипович. А ні боже мій! Дома, каже, говори — нема.
Лобкович. Був я оце в неї. Листа він їй написав. Ти одсилав?
Антипович. Я, я!
Лобкович. Прощається з нею в листі. Антипович. Прощається?