Він усе гострив і гострив, то щось бурмочучи, то стиха хихикаючи, то знов вигукуючи вголос:
— Все це накоїв його батько. Тепер я тільки архангел, а якби не він, я став би папою!
Король ворухнувся у сні. Пустельник нечутно підскочив до його постелі, став на коліна й заніс над хлопцем ніж. Той знов поворухнувся й розплющив очі; але в них не було й проблиску свідомості, вони нічого не бачили. За мить його рівне дихання сповістило, що він знов міцно заснув.
З хвилину пустельник нерухомо прислухався, затаївши дух. Потім поволі опустив руку й нечутно відійшов.
— Уже далеко за північ,— промимрив він.— Не дай бог закричить, а хтось випадково почує.
Він бродив по своїй норі, підбираючи ганчірки й обривки мотузків. Потім знов підкрався до хлопця й обережно, щоб не розбудити, зв՚язав йому ноги. Він хотів зв՚язати й руки; кілька разів він пробував схрестити їх, але хлопець виривав у сні то одну руку, то другу. Нарешті, коли "архангел" уже впав у розпач, хлопець сам схрестив руки на грудях, і вмить вони були зв՚язані. Далі пустельник просунув йому пов՚язку під підборіддя і стягнув її вузлом на голові — так тихо, так обережно й спритно, що хлопець не прокинувся і навіть не ворухнувся.
ГЕНДОН ПОСПІШАЄ НА ПОМІЧ
Старий нечутно, наче кішка, відійшов від хлопця і, принісши низенький ослінчик, сів. На половину його тіла падало тьмяне світло, а друга була в тіні. Не зводячи жадібних очей з хлопця, він терпляче чекав, тихенько гострив ніж і не помічав, як минають години. Він був схожий на сірого страховинного павука, який от-от проковтне безпорадну комаху, що заплуталася в його тенетах.
Минуло багато часу. Старий, який все ще дивився перед собою, але, замріявшись, нічого не бачив, раптом помітив, що очі в хлопця розплющені, широко розплющені й дивляться, дивляться, ціпеніючи з жаху, на ніж.
На обличчі старого спалахнула жорстока, диявольська радість і, не припиняючи своєї роботи, він сказав:
— Син Генріха VIII, чи ти помолився?
Хлопець безсило запручався в своїх путах, і крізь міцно стиснуті щелепи в нього вихопився якийсь невиразний звук. Пустельник зрозумів це, як ствердну відповідь на його запитання.
— Ну, помолися ще раз,— сказав він.— Читай молитву на відхід душі.
Дрож пробігла по тілу хлопця, і він пополотнів. Він знов запручався на постелі, намагаючись визволитися — крутився й обертався на всі боки, несамовито, як безумний, кидався, марно силкуючись порвати свої кайдани. А старий лиходій усміхався, хитав головою, і спокійно гострив свій ніж, бурмочучи:
— Прийшов твій останній час. Кожна хвилина дорога. Читай відхідну молитву.
Хлопець розпачливо застогнав і застиг. Він задихався. По щоках його крапля за краплею котилися сльози. Але це не викликало й іскри жалю в запеклій душі скаженого діда.
Займалося на світ. Пустельник помітив це й схвильовано, наче пойнятий раптовим страхом, заговорив:
— Я не смію далі втішатися своїм щастям. Ніч минула. Минула, як хвилина, як одна хвилина, а я хотів би, щоб вона тривала рік. Ну, виплодок губителя святої церкви, заплющ очі, коли боїшся дивитися…
Далі слова старого перейшли в безладне бурмотіння. Він став на коліна з ножем у руці і нахилився над переляканим хлопцем.
Що це? Коло халупи почулися голоси. Ніж так і випав з рук пустельника. Він накинув на хлопця овечу шкуру і, тремтячи, схопився на ноги. Гамір посилювався, голоси ставали грізніші. Хтось крикнув "рятуйте!", потім хтось швидко побіг геть. І враз у двері халупи посипалися громові удари, і хтось гукнув:
— Гей! Відчиняй! Та швидше, хай тобі біс!
У вухах короля ця лайка прозвучала, як найсолодша музика,— то був голос Майлза Гендона!
Пустельник, скрегочучи зубами в безсилій люті, вислизнув з опочивальні, причинивши за собою двері. І король почув розмову, що відбувалася в другій кімнаті.
— Привіт тобі, преподобний отче! А де ж мій хлопець?
— Який хлопець, друже?
— Який хлопець! Ти, отче, краще не бреши й не дури мені голову, бо мені зараз зовсім не до жартів. Недалеко звідси я впіймав двох негідників, які вкрали його в мене, і змусив їх признатися. Вони сказали, що він утік і що вони простежили його до твоїх дверей. Навіть показали мені його сліди. Ну, не викручуйся. Гляди, святий отче, якщо не віддаси його мені… Де хлопець?
— О шановний добродію, ви, певне, кажете про обідраного бродягу царського роду, який перебув тут ніч. Якщо такий пан, як ви, може цікавитися такими, як він, то знайте, що я послав його з дорученням. Він скоро вернеться.
— Скоро вернеться? Коли? Кажи, не гай часу. Може, я дожену його? Коли він вернеться?
— Не турбуйтеся, він скоро вже прийде.
— Ну, гаразд. Спробую почекати. Але стривай! Ти послав його з дорученням, ти? Це вже брехня — він не пішов би. Він вирвав би тобі всю бороду, якби ти дозволив собі таке зухвальство. Ти брешеш, друже, напевне брешеш. Він не побіг би ні для тебе, ні для якої іншої людини.
— Для людини, може, й не побіг би. Але я не людина.
— Господи помилуй, хто ж ти?
— Це таємниця — нікому не кажи. Я — архангел.
Майлз Гендон вигукнув щось страшне й не дуже благочестиве, а тоді додав:
— Ну, цим і пояснюється його ласкавість до тебе. Ні для кого з простих смертних він би й пучкою не кивнув. Але й король мусить коритися велінням архангела. Цсс! Щось наче стогне.
Увесь час маленький король тремтів то від страху, то від надії. Він силкувався стогнати якнайголосніше, сподіваючись, що Гендон його почує, але той, видно, не чув його стогону, бо не придав цьому ваги. Тому останні слова Гендона були для короля, як свіжий подих полів для вмираючого. Він зібрав останні сили й ще раз простогнав.
— Стогне? — перепитав монах.— То, мабуть, вітер.
— Може й вітер. Так, звичайно, вітер. Я весь час чую невиразний стогін… От, знов! Ні, це не вітер! Який чудний звук! Ходім, подивимося, що воно таке.
Король не тямив себе з радості. Його стомлені легені напружувалися щосили, але затиснуті щелепи й накинута на хлопця овеча шкура заглушали його крики. У бідолахи так і впало серце, коли він почув слова пустельника:
— Та це надворі, он у тих кущах. Ходім, я проведу тебе.
Король чув, як вони, розмовляючи, вийшли з хати, чув, як завмерли їхні кроки, і він лишився сам серед жахливої, зловісної тиші. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж знов почулися кроки й голоси, і на цей раз до короля долинув ще й новий звук — неначе стукіт копит. Потім він почув, як Гендон сказав: