— Тобі просто так здається! — уже сердиться Руслан. — І взагалі, чого тобі треба? Хіба ми молодята, щоб бігати на побачення?.. Життя повинне бути діловим! Ми живемо для того, щоб служити справі, яку обрали.
— Вибач, але я… стомилася. Та й телефон службовий, його не можна довго займати особистими розмовами. — Помовчала, ніби збираючись з духом: — Ти коли сьогодні прийдеш?
— Сьогодні?.. — він на мить замислився. — Прийду, мабуть, завтра. Хочу ще раз перевірити деякі експерименти. Та й об’єкт, за яким я веду спостереження, почав вести себе підозріло. Боюся щось проґавити.
— Але ж це ти говорив мені щодня.
— А в мене робота теж… щодня.
— їв тебе не болять очі від безкінечного спостереження? Пожалій хоч себе, як не когось іншого.
— У мене надто мало часу, щоб вони встигли заболіти. У добі лише двадцять чотири години, а я починаю стомлюватися після цього часу.
— І знову я буду ввечері сама?
— Попрацюй над своїми статтями. Їх у тебе чимало, і всі незавершені.
— Але ж не тільки роботою живе людина.
— Я не розумію, чого тобі треба?
— Набридли будні. Хочу свята. Свята любові! Я всім повторюю: мистецтво любити — це мистецтво приносити радість. Тільки до тебе це не доходить.
— Знову ти за своє?
Єва кладе трубку і довго сидить непорушно, обхопивши голову.
Треба було б провести аутотренінг та зняти з себе стрес, але… Не хочеться. Нічого не хочеться. Прокляті будні! Як вони засмоктують! Мов драговина… Все у них з Русланом гарно — хороший він, правильний (може, аж надто, як обчислювальна машина), а радощів немає. Немає тепла, дружби, немає всього того, що об’єднує чоловіка з жінкою в одну сім’ю, в одну духовну спільність…
Дзвінок.
Спалахує лампочка: мікрофон увімкнено.
Зітхнувши, Єва ледве переборює відчай ("З ким би порадитись про свою біду? Хто мені допоможе, хто проконсультує?") і говорить інтимно-заспокійливим голосом:
"Служба сім’ї" слухає. Говоріть, будь ласка, ми готові прийти вам на допомогу…"
— Два роки щоп’ятниці я давала іншим поради, а хто порадить мені хоч раз? Хоч один-єдиний раз?.. — Єва дивилась на Адама замислено, і в її очах танцювали відблиски багаття. — А я хочу бути щасливою. Уявляєш? Щасливою! Навіть на безлюдній планеті. Навіть у цій печері.
— Можливо, від твого щастя якісь крихти перепадуть і мені, — напівжартома відповів Адам.
— А можливо… ми будемо вдвох щасливі. — І засміялась якимось незнайомим досі грудним сміхом. — Мені здається, Адаме, що ми приречені… На щастя!
Адам лиш замахав рукою — пальця обпік, підкладаючи дрова в багаття.
Єва дивилась на Адама і думала: можливо, він і є її щастя? Всюди вона його шукала, на Землі, на Місяці, на Марсі, а знайшла ось тут, на безлюдній планеті, в печері, на Леонії. І почервоніла, квапливо зауваживши:
— Але ти, дорогий мій товаришу по нещастю, не сприймай мої слова всерйоз. Я… велика жартівниця. Люблю іноді покепкувати з чоловіків. Якось пожартувала з одним, що можу в нього закохатися. Так він, от смішно, цілий рік бігав за мною та все чекав, коли ж я в нього закохаюсь.
— Ти все вигадуєш, Єво, — спокійно зауважив Адам. — Не було у тебе таких жартів. Ти просто не знаєш… де сховатися.
— Спробуй на цій планеті від тебе сховатися! І чи варто ховатися?
Адам подумав: "Правду Єва каже: ми приречені на щастя".
— До речі, про щастя, — сказав уголос. — У мого прапрадіда-коваля, про якого я вже згадував, була улюблена поговірка: кожен сам коваль свого щастя.
— Твій прапрадід часом не працював консультантом у "Службі сім’ї"?
— Йому не було коли давати поради, бо він усе життя кував залізо, доки воно було гарячим.
Єва замислено повторила:
— Кожен сам коваль свого щастя. — І, задивившись в Адамові очі, побачила в них полиски вогню, кузню, коваля, що кував і кував щастя…
3
Після тих розмов біля "домашнього вогнища" вони відчули, що стали ближчими одне одному, що міцні й важкі пута, які їх до того зв’язували, спали ніби самі собою.
Обом стало вільніше, радісніше, легше.
І вони, вже не криючись од себе, поглядали одне на одного закохано і дарували одне одному стільки щирих посмішок. Але ще не наступив той час, коли можна було ламати останню перепону. Й обоє відчували, що та остання перепона ось-ось впаде і вони зроблять останній крок навстріч одне одному. Й обоє боялися того вирішального кроку.
Тим часом кінчався жовтень (за земним календарем), а дощу все не було. В білястому, неначе вилинялому, небі — ані хмаринки.
Ночі зоряні, чисті, майже ясні.
І прохолодні.
Адам з Свою іноді до півночі засиджувалися перед печерою, насолоджуючись прохолодою. За ніч повітря трохи охолоджувалось, і в низинах, над річкою, з’являлися тумани. Вранці вони піднімалися, й починало здаватися, що ось-ось з’являться хмари, але сходило з-за хребта подвійне Сонце, тумани розсіювались, і знову небо ставало безхмарним.
Кожного вечора на трави випадала роса, земляни знали, що й завтра буде суха, гаряча погода. Заходило сонце чисто — від жовтого кольору біля горизонту до золотисто-рожевого, потім зеленого. А зелені зорі — на теплу погоду.
Днями у небі стояла мла — суха і гаряча.
Щоправда, допомагав морський бриз: вітер постійно дув з моря на сушу, але під вечір затихав і починав дути береговий бриз — із суші на море. Це був задушливий вітер, що висушував горло й легені. Тільки опівночі, коли нарешті охолоджувалось повітря й з’являлися тумани, можна було легше дихати.
Єва чекала дощів, виглядала щодня, але їх не було. З того першого дня, відколи вони опинились на цій планеті, не випав жоден дощ.
Адам же не звертав уваги на спеку. З ранку й до вечора був зайнятий справами: спорудив з каміння нову плавильну піч, потужнішу за першу, неподалік викопав велику яму для випалювання деревного вугілля. Згодом таки став випалювати деревне вугілля і складати його про запас. Із задніх лап нічного гостя зшив міхи для подачі кисню в піч, бо очеретиною із глиняним соплом не надмеш багато.
Коли, натомившись, Адам засинав, Єва навшпиньки підходила до нього, сідала на край виступу і сиділа так годинами. Іноді обережно торкалася його злегка припухлих губ, поправляла пасемце волосся, що спадало на очі, і посміхалася сама до себе. "Я приречена на щастя! — шепотіла. — Приречена, приречена, приречена…" Але досить було Адамові ворухнутись, як вона злякано пташкою спурхувала й утікала на своє місце.