— Вправляйте мізки своїм товстосумам-кровопивцям, своїм генералам-розбійникам, своїм президентам-словоблу— дам,— сказав Хома з нещадною принциповістю,— а до яблунівського колгоспника вам зась! На цьому слові та й бувайте здорові! Спасибі за полудень, що наївся та й голоден!
— Хомо! — сполотнілими вустами інтимно прошепотіла Мейдж,—Ви ж бо хотіли взяти моє серце!..
Старший куди пошлють, котрий уже намірився йти геть, зупинився на той розпачливий зойк. Під ніс собі пробубонів: "Еге ж, не вставай, Хомо, з-за обіду, бо в печі ще долото жарене". Сказав уголос:
— Уже поїхало помело, що в гостях у віхтя було!
Звісно, Мейдж нічого не втямила з того, що сказав грибок маслючок, а тому страждання на її рекламної вроди обличчі не поменшало, а побільшало. Хто відає, може, й справді за якусь годину-півтори їхньої зустрічі встигла закохатись у цього любомудра й златоуста? Загадки жіночого єства невичерпні, отже, могла, чому б не могла! Бо не вона перша, не вона й остання, хто відчув на собі чари працьовитого тваринника з колгоспу "Барвінок"...
— Хомо!..— знову прошепотіли її спопелілі від великої туги рекламного малюнка вуста.
— Пошли тобі' здоров’я, та з неба дощ, та хліб, та цвіт, та всячину!
Так по-яблунівськи щиро попрощавшись із Мейдж, старший куди пошлють таки примусив себе рушити з цього пантеону людських органів, із цього лікарсько-аптечного паноптикуму, а чарівна молода жінка з розпукою дивилась йому вслід, і її сині очі-фіалки зів’яли, наче від пекельної спеки.
РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ДРУГИЙ,
де мовиться про нову зустріч із бородатим художником, про панно трудової слави, що спричинилось до чергової творчої поразки основоположника естетики рухомого мистецтва
Правда ж, доброго крюка дав автор, помандрувавши слідом за Хомою в оту Америку, але ж чи сінним конем, чи солом’яним волом пора вертатись у Яблунівку, треба вхопити рідну тропу — й чи пішки йти без замішки, чи йти помаленьку, щоб догнати стареньку...
Щоб спокутувати перед Яблунівкою своє захоплення Америкою, я, вибравши вільну хвилину, надумав податись у гості до бородатого художника, який своїм мистецтвом, безсмертними ідеями рухомого живопису не тільки відображав найпомітніші віхи колгоспного життя, а й втілював їх у вікопомних формах.
Не сумніваючись у тому, що бородань днює й ночує в Будинку культури, я подався до цього вогнища культури, яке з кожним днем розгорялось усе яскравіше.
Синій джинсовий костюм на бороданеві висів, наче на кілку. І якби ми побачились уперше, то я подумав би, що переді мною не людина, а городнє опудало, яке хтось із грядки заніс сюди, в просторе фойє. В усіх святих мучеників на всіх старовинних іконах я не бачив таких мученицьких очей, як у нього. Коли Ісус Христос ішов на Голгофу, то, либонь, у нього був життєрадісніший вираз обличчя, ніж в основоположника рухомого живопису. Його можна було б, напевне, порівняти тільки з тінню жителя Хіросіми — з тією тінню, що зосталась навічно на стіні вцілілого будинку від спалаху атомної бомби, з тією тінню, яку можна назвати апокаліптичним фотонегативом.
Хоча з бороданем відбулись такі разючі переміни, проте дух його зостався живий і незламаний. Печать цього могутнього духу лежала на страдницькому обличчі, поораному зморшками, наче яблунівське колгоспне поле. Далекі вибухи цього духу таїлись на денці зіниць, і, здається, саме зіниці були тими човнами Харона, що везли той дух по водах Стікса в царство мертвих, та так і не довезли. Так і кортить сказати, що лише завдяки силі свого духу бородань іще зостався живим, міг і далі підтримувати вогнище культури в Будинку культури.
Згадалась наша остання зустріч тижнів зо два тому. Бородань тоді був у розпачі, бо правління колгоспу на чолі з Димом забракувало картину, де показувались оранка землі й посівна в колгоспі.
Як пішло вже на лихо, кажуть Яблунівці, то дійде до погибелі тихо, та основоположник рухомого живопису, звісно, не збирався здаватись. Від його зігнутої та згорбленої постаті йшли такі відчутні магнетичні струми, що я не сумнівався: ось зараз він ударить лихом об землю, бо знає, уже що буде, то буде, а більше копи лиха не буде, бо він упевнений, аби лихо,а розум буде!
Почуваючись ні в сих ні в тих, я заговорив про погоду:
— Таке тепле літо, що й баба сердита на піч.
Бородань, сидячи на дерев’яній лаві, заляпаній фарбами,
позвішував уздовж колін довгі руки, схожі на гарбузове гудиння. Очі пом’якшали, вже не скидались на гострі гайдамацькі ножі, а потупішали. Й далі різали моє тіло вздовж і впоперек, та ще й на дрібненькі шматочки, але біль здавався не такий нестерпний.
— А циганам таке літо, що грішникам рай,— знову сказав я про погоду.
Бороданеві очі зовсім одм’якли, тепер у них замерехтіла ота пронизлива космічна курява, яка так вразила мене під час першої зустрічі, а зіниці вже не здавались човнами Ха— рона, що перевозять лихо в царство мертвих, а знову нагадали далекі зоряні галактики. Зрадівши цій прекрасній переміні, що сталася з художником від моїх реплік про погоду, я знову сказав:
— У кожнім році два Юрії, обидва вони дурні — один голодний, другий холодний.
Анемічна машкара наче зіслизла з обличчя бороданя, тепер він знову став нагадувати життєлюба, якому не чужі прянощі земного буття, повернувся владолюбний вираз, зморшки на чолі виказували не розпач і втому, а мудрість
— Літом і качка прачка, а зимою і дівка шмаркачка.
Бородань усміхнувся — де й поділись із його очей гострі
гайдамацькі ножі, гартовані у вогні народного гніву. Звівся з лави, по-дружньому потиснув мою руку й сказав голосом, у якому начебто почувся далекий гуркіт реактивного літака:
— Як у Яблунівці кажуть? Такий добрий урожай, що молотив цілий день, а віяти нічого.
Чудно точилась наша розмова! Я не осмілювався запитати прямо, щоб нетактовним своїм інтересом не поранити тонку художницьку психіку, а бородань також не зважувався відкрито зізнатись у своїх переживаннях. Хоч йому ой як кортіло! Але наша балачка топталась довкола суті, як п’яна компанія довкола яблунівської чайної, й здавалось, що якась моя думка начебто й погналася за зайцем, а коневі чомусь голову зламала, що якесь моє зауваження попало кулею в пліт, що якесь своє зауваження я довго шукав, та на чортзна-що попав! І так само в бороданя лу— чалось: якась химерна мисль совалась у його словах, немов Ничипір на гарячій сковороді, якась сентенція виходила шита на пробиту, якесь спостереження як ішло пішком, так і поверталося з порожнім мішком.