Вони душилися зі сміху, не могли говорити, сльози котилися у них з очей від надмірних веселощів.
Баронеса перша заспокоїлась і, все ще здригаючись, промовила:
— Ти ж розкажи мені, як ти це зробила… Розкажи… Це так смішно… так смішно!
Але та не могла прийти до пам’яті — белькотала тільки:
— Коли я вирішила… я сказала собі… Ну… не гайся… треба це зробити зараз… І я… я й зробила… сьогодні…
— Сьогодні!..
Так… Оце тільки… я Сімонові сказала, щоб прийшов сюди, до тебе, що в тебе побавимося… Він повинен прийти… зараз!.. Повинен прийти!.. Придивись… придивись… придивись до голови, коли прийде…
Баронеса, хоч трохи заспокоїлась, ще важко дихала, ніби після довгої біганини. Почала знову:
— Скажи ж мені, як ти це зробила… скажи!..
— Дуже просто… Я собі подумала: він до мене прикладає Бобіньяка. То й буде Бобіньяк! Він не розумніший за свою праву ногу, але дуже порядна людина. Не проговориться нікому. Я й була в нього після сніданку.
— Ти була в нього? Яку ж ти знайшла приключку?*
— Збирали… на сиріт…
— Розказуй… мерщій… розказуй…
— Він так здивувався, побачивши мене, Що й на слово не міг здобутись. Дав мені два луї, а коли я мала вже йти, почав розпитувати про чоловіка. Я тоді вдала, що не можу здержатись, і розказала йому все, що мала на серці. Ще й дечого додала, що ж! Бобіньяк розжалобився, почав добирати способу, щоб мені допомогти… а я… заплакала… так, як плачуть зумисне… Він мене розважав… посадив мене…
Я ніяк не могла заспокоїтись… і він мене поцілував… Я приказувала: "Бідний мій друже!., бідний мій друже!.." А він собі: "Бідний друже… бідний друже…" Та все мене цілував, цілував… аж до краю. Оце і все.
Після того я вдала страшенний розпач, почала йому дорікати. О, я поводилася з ним, як з найгіршим з найгірших… я ледве стримувала божевільний сміх. Я думала про Сімона, про його голову, про баки… Подумай, подумай тільки! На вулиці, йдучи до тебе, я вже не могла здержатись. Ти подумай!., сталося!.. Що б тепер не трапилось, а воно сталося! А він, він так цього боявся! Хоч би почалася війна, виник землетрус, пошесті, хоч би і всі ми померли, а воно вже сталося!!! Не переінакшиться ніколи!!! Подумай про його голову… й скажи собі… сталося!!!
Баронеса, що душилася від сміху, запитала:
— Ти ще бачитимешся з Бобіньяком?
— Ні. Ніколи в світі. Досить з мене… Він не кращий за мого чоловіка…
І вони обидві знову почали так страшенно сміятись, що їх аж на корчі брало.
Задзвонив дзвінок і припинив їхні веселощі.
Маркіза пробурмотіла:
— Це він… придивися до нього…
Розчинилися двері. На порозі став гладкий чоловік з червоним обличчям, з товстими губами, зі звислими баками.
Сердито поводив очима.
Обидві молоді жінки дивилися на нього хвилинку і раптом поприпадали до кушетки й почали так несамовито реготати, що аж стогнали, як від страшного болю.
А він допитувався глухим голосом:
— Та що це таке? Чи ви подуріли?.. Чи ви подуріли?.. Подуріли?..