Кущ,! тріщали під важкими чобітьми, багнети дзвякали, часами хто-небудь понуро лаявся.
Від схованого в хмарах місяця просівався ледве помітний світ і надавав кущам та деревам химерні й несподівані форми. Іноді здавалось, що попереду стоїть купа людей з наготовленими рушницями. Вони стоять ніби непорушне, але зараз же кинуться вперед — і загримлять вистріли.
Через те поручик Сидоркевич майже кожної хвилини покрикував на солдатів і не зводив очей з двох "вольних". Але ті йшли так само, як і в полі,— нижчого підпихало двоє солдат, а вищий ішов сам, похиливши голову й нічим не цікавлячись.
Непомітно небо ставало сіріше й сіріше. Коли вийшли на гору, можна було вже бачить обличчя і пару від дихання спітнілих людей. Обличчя були стомлені і, як здавалося Сидоркевичу, немов розтеряні й винуваті. Особливо було щось в очах, не то злих, не то зляканих. І, головне, ніхто не дивився на "вольних", хіба що скоса кине поглядом і швидко одведе очі вбік.
Коли піднялись на саму гору, по хмарах розлилася легка, ніжна рожева фарба. То десь зійшло сонце. На набухлих, мокрих вітах голих дерев з весняним, особливим писком пурхали якісь птички з довгими хвостами. Сі хвости хилитались то вгору, то вниз, наче птички от-от мали попадать з дерев.
Вітер зробився немов м'якше і ніжніше. Хотілось умитися соковитою росою, яка лежала на торішній жовтій і густій, як гриви буланих коней, траві.
— Смірно! — крикнув Сидоркевич.
Наближалося місце, куди вони йшли.
Високий, чи зачув щось нове в голосі поручика, чи просто знепокоєний криком, підвів голову, зупинився й несподівано голосно й хрипло спитав:
— Ще далеко?
Але йому ніхто не одповів. Єфрейтор Заборний, що йшов поруч з ним, злякано схопив його за руку й потягнув уперед. Але сам не будучи певним, чи так зробив, чи ні, озирнувся з боязким питанням на лиці до офіцера. Сидоркевич, ніби не помітивши озирання єфрейтора, одвернувся. Високий же знов віднісся до всього того байдуже.
Рожева фарба лягала на небо сміліше й густіше. Хмари немов теж скинули з себе нічну сонливість і рухались бадьоро. Земля скрізь була чорна, насичена вільгістю, і тут, так само, як і в полі, липла великими шматками до чобіт, так що приходилось іноді зупинятись і зчищати її з ніг. Високий теж ставав і зчищав. І коли він се робив, солдати старались не дивитись на його й на себе. Вони мовчки стояли й, потупивши очі в землю, терпляче чекали.
Сидоркевичу теж було тяжко дивитись на його, і він в такі мінути виймав цигарку й старанно закурював її.
Серед рідких дерев і кущів заясніла попереду лощина. Там видно було людей і прив'язаних до дерев коней. Недалеко стояв чийсь екіпаж.
Солдати без команди ще більш підрівнялись, "сомкнулись" і скоса поглядали на офіцера, ловлячи очима кожний його рух. Так добрі коні водять вухами в бік строгого кучера, хапаючи найменший згук від його.
Фельдфебель Кирпа дрібненьким підтюпцем підбіг до Сидоркевича і щось запитливо прошепотів до його. Солдати всі скосили на їх очі.
Тільки "вольні" нічого не помічали і йшли з похиленими головами. Очутились вони лиш тоді, як зачулась команда "стой!". Високий раптово підвів голову. Просто перед ним на фоні рожевого неба на другому боці лощини чіткими й чорними лініями вирізувалась шибениця, похожа на букву Т. А кроків на п'ять від неї стояла купка людей воєнних і штатських, між якими кидалась в очі ряса священика.
Менший вмить глухо замичав і забився в руках солдатів. Солдати зблідли, але держали його міцно й стривоженими, напруженими очима подивлялись на поручика.
Приказ був вести перше нижчого. Сидоркевич хитнув фельдфебелю, і той чудним голосом, якого ніколи Сидоркевич не чув у його, звелів солдатам вести зв'язаного "вольного".
Він не хотів іти, сей "вольний". Тоді його взяли на руки і понесли, стараючись не дати йому бити ногами по головах.
Сидоркевич одвернувся. Він два рази був уже на вішанню, але не міг призвичаїтись. Йому ставало млосно, коліна підгинались, і він міг би впасти, якби не одвертався.
Роблячи вигляд, що він слідкує за другим арештантом, офіцер повернувся спиною до шибениці. Деякі з солдатів дивились у землю і стояли так непорушне, що, якби їм поставили на голови посуд з водою, вони б її не схлюпнули. Але декотрі дивились в той бік, куди понесли меншого. І по лицях сих солдатів, як в дзеркалі, Сидоркевич міг бачити, що там робилося.
Він перевів очі на високого. Сей стояв з похиленою головою. Капелюх його був пом'ятий і в грязюці, очевидно, по дорозі упав десь з голови. Комір пальта в'яло облягав сірі неголені щоки. Між щетиною виднілись маленькі прищики на щоках. Губи часом ворушились, неначе він жував щось. Іноді він якось судорожно підводив голову, хутко, на один мент, як діти в темну хату, зиркав у бік шибениці і знов похнюплювався ще нижче. Значить, знав він, що діється з товаришем, що має діятися з ним?
Солдати, що дивилися, вмить якось вирівнялись. В очах їх Сидоркевич побачив той жах і млосність, що була у його перший раз. У єфрейтора Заборного одвисла нижня губа і ніс став такий білий, що Сидоркевичу стало страшно. Раптом Заборний хитнувся і, пустивши з рук рушницю, криво упав на землю. До нього підбігли товариші і одтягли його вбік, злякано поглядаючи на начальника.
Високий тупим, затуманеним поглядом подивився на Заборного, на солдатів і зупинився на Сидоркевичі. І йому яскраво кинулась в очі мертвенність його лиця. Се не було лице живої людини. Очі не були живими очима, вони нічого не бачили, вони помирали вже по дорозі, може, вже в тюрмі почали мерти.
Високий помалу повернув голову туди, куди так витягнуто, з блідими лицями, нестримно дивились солдати.
І Сидоркевич побачив, що мертві очі немов наткнулись на вогонь. Вони поширились, страшно блиснули, голова шарпнулась назад, ніби хто штовхнув її долонею в лоб.
Офіцер інстинктивно вхопився рукою за кобур револьвера.
Але високий тільки ступив один крок назад, потім вперед, повів навкруги напівбезумними очима і несподівано широко позіхнув. Плечі його струснулись від дрожі — холоду чи чого іншого. І він знов стомлено похнюпився.
Він стояв тепер попереду всіх з похиленою головою й покірно чекав своєї черги.