Р о м а н. Та не збираюсь, може, й я в колгосп іти! Марко каже, що нікого силою в колгоспи не візьмуть і не братимуть, тільки з охоти. Учора, як всі розійшлися, то я за це питав. Учора ж...
Никандер. А мене сьогодні цілісінький ранок намовляв писатися в колгосп.
Роман. Ну, а ти ж що?
Никандер. Я в колгосп не піду. То віддайте мені віжки, тату, поки не списали їх і не забрали. Бо вже на Поштарівці ходять і списують усе узаміт. Та й син я вам, працював при вас...
М о т р о н а. Робив на ці віжки. Ми переховаємо. Р о м а н. Не думаю й я писатися... М о т р о н а. Обходом запишуть!
5
Увійшов Ільченко:
— Чули, що вже робиться? Р о м а н. А що?
Ільченко. Уся Поштарівка в колгоспи пишеться. Уже й коні почали зводити. Таке, кажуть, учора робилося, що ніби весілля й похорон разом, Великдень і панахида. Ходили по хатах, складалися, пили, гуляли, плакали, танцювали. То Пархімча і в нас, кажуть, почав сьогодні вранці. Уже ходить по хатах з музиками, червоним прапором і пише...
Роман. Так як це так пише! Він же сам із созу нещодавно виписавсь!
Ільченко. А тепер ходить і пише. Всіх, кажуть. А де Марко? Що він каже?
Роман. Казав, що нікого силою в колгоспи не візьмуть і не братимуть.
Мотрона. Казав, а сам сьогодні цілісінький ранок намовляв Никандра у колгосп писатися.
Ільченко (до Никандра). Правда?
Никандер. Так... Т?ку агітацію повів, що як муром обставив. Один лише й вихід зоставив, що в колгосп
І л ь ч е н к о. То як же ти думаєш?
Никандер (нахмурившись). Я вже сказав...
Мотрона (блиснула холодним оком). Не підемо ми, хоч нехай там що! І тато те ж кажуть.
Роман. Нікого ж силою, казав Марко.
Ільченко (подумавши, зітхнув). А я такої думки, що коли всім миром, то треба йти.
М о т р о н а. Та що ви, тату?
Ільченко. Времена! (Упівголоса). Кажуть, що хто не хотів на Поштарівці, то колишні партизани одбирали геть-чисто все, а самих вивезли за село, на степ, та й — гайда! — кажуть. Бо, кажуть, таки справді всіх кулаків розкулачать і вишлють, навіть і колишніх...
6
Під вікнами заграла музика. Почувся тупіт, голоси:
— Хазяїне, одчиняй.
— Та благослови колективізувати!
— Одчиняй!
— Колективізація іде!
І в хату з маршем увійшли: попереду музики — присадкуватий чоловічок у ватянці з турецьким барабаном, гармоніст з задиханою гармонією, за ними першим Пархімча з червоною стрічкою на грудях, якийсь бравий усач з червоним прапором, кілька спітнілих жінок співаючи і чоловіки, всі напідпитку. Ввійшли й осторонь стали дід Неведик і Христа н. У сіни зразу набилося людей. У вікнах загронились очі. Пархімча виступив наперед і махнув рукою:
— Колективізація, сто-ой!
Музики перестали грати, а жінки співати.
(До Романа). Де Марко? Роман. Нема. Десь пішов. Мабуть, до вчителів. Ни кандер. До созівців.
Пархімча. Жаль! Бо я прийшов вручити йому ключа індивідуальної крііюсті, котру Петро Соньчин другий рік агітує з усіх своїх позицій і не може взяти, а я ось за півдня сьогодні взяв. Двадцять сім дворів сколективізував, увесь наш куток. Ура! Варшава наша! Можу навіть про це телеграму вдарити Петровському і відповідь одержати: ура, червоний фельдмаршале! Проте поперед Марка не піду. Ключ — партії! Жаль, що його нема! Ну та нічого. Поки він прийде, запровадимо колективізацію у власному його домі. Червоний штандарт наперед! Музико, три такти, не більше.
Музики програли щось подібне на туш.
Від імені колишніх красних партизанів, семи імперіалістичних та гражданських удовиць нашого кутка, від імені всього трудящого куткового люду звертаюсь до вас, господарю дому Романе Івановичу, і до вас, насліднику господаревичу Никандре Романовичу, з супругою ( вашою Мотроною Іванівною і навіть з тестем Іваном Ільковичелі і до благочестивої он матері старої господарки з пропозицією піти широким фронтом назустріч партії та Радянській владі, тобто вписатися з нами і вкупі з усім нашим трудовим кутком в суцільну колективізацію одностайно і непохитної
Мовчання й ждання.
Даремно мовчите! Бо время не мовчить, а історія не шут-кує з нами!
Чоловіки. Пропонуємо!
Жінки. Просимо!
Удовиця. Обіщають рай — пишіться!
Мотрона. Обіщають рай, а заведуть в пекіїо.'
X р и с т а н. Фантазія така, що можуть завести, да. Як було з аграрною школою або з парком і протчим соціалізмом. Обіщали. Хліб на школу зібрали, а де вона?
Неведик. Туди його, розтуди!
Пархімча. Так! Це були факти й песимізм власті. Агрошколи й досі нема. Парк садили — посох. Будували баню — розвалилася, це так. Але суцільна колективізація — це така справа, що не треба й бані. Історія тут колесом крутиться. А крутиться так, що й пальці не встромиш, бо зуби повибиває, Романе Івановичу, це з усього видать.
Чоловічок. А всім миром впишемось, то не пропадем. Ще, може, й колесо те повернемо на своє...
Пархімча. Усі колеса назад можна покрутити, колеса історії — ніколи! Це треба знати!
Ч о л о в і ч о к. Пишися, Романе!
Пархімча. Бо кому-кому, а вам першому треба писатися, маючи такого сина, як товариш Марко.
Роман. Та якби ж це він був, то я, може б, і той... Ти як, Никандре?
Никандер був зворухнувся, та Мотрона блиснула на нього— промовчав.
Ільченко. А я вписуюся! В суцільную! Домом своїм, худобою, реманентом, усім добром і присоглашаю всіх.
Пархімча (потис йому руку). Дякую! (До Романа). Ну?
Р о м а н. Та вже нехай як Марко прийде... Пархімча (до чоловіка). Слідуючий? Чоловік. Пишуся!
Пархімча. Колективізація іде! Контора пише! (До всіх). Скидайтесь на могорич!
Ільченко. Ріжу теличку! Пару ягничок! І присоглашую всіх —ріж!
ІІ
1
Н а д і й к а, показуючи Маркові колгоспне господарство, завела його в червоний куток. Думка була показати найкраще своє досягнення.
— А оце наш червоний куток! (Сказала, і вийшло трошки піднесено).
Марко (під попереднім ще враженням). Так. Стайня у вас і коні на ять...
Н а д і й к а. Та це ж уже не стайня!.. (Обвела рукою). Наш і колгоспівський вкупі.
Марко (оглядаючи). Та-ак... Нічогенький!
Надій к а (ревниво). У цій хаті нещодавно відбувались вечорниці, танці та музика. А тепер, бачте, червоний: портрети, плакати, бібліотечка...
Марко. І рушники.
Н а д і й к а. Баба Оксана нанесла. Свої з церкви одібрала, по хатах назбирала.