— Бачиш, — сказав Тат похмурій Мем, — задихаємось, виходить, ми не задарма, а на користь орнітології. Доведеться, виходить, ще трохи позадихатись. Як ти на це дивишся, моя крихітко?
— Коли ви (Ого, — подумав Тат, — уже "ви"?!) брали мене в моєї мами, ви якої співали? — "Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки сам на руках однесу!" — ви співали!? І ніколи ви не говорили, що доведеться задихатись! Самі задихайтесь! — одповіла йому його крихітка.
— Орнітологія ж… наука… професорорнітолог… — боязко доводив Тат.
— А нюхать?! — гаркнула Мем. — Може, де й існує орнітологія і орнітологи! А вся ця історія з отими тхорами з пташиної породи — це не орнітологія, а єрундологія! І ви — не орнітолог, а єрундолог! От! Подайте мені полуниці, бо мені млосно!
Побачивши, що ніжності тут уже сподіватися нема чого, Тат вирішив:
— Їдемо!
— Куди їдемо?
— Додому їдемо! В столицю!
— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем.
— І пташенята веземо!
— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем. — У багажному вагоні.
— Як буде, так і буде! — туманно резюмував Тат.
VII
Того ж таки дня, надвечір, Тат пішов до міста, знайшов міську залізничну станцію, щоб довідатися, яким способом перевозяться залізницею живі, крім людей, створіння.
Там йому пояснили:
— Можна, — пояснили йому, — в багажному вагоні, у відповідній тарі, забезпечивши живі створіння доглядом і відповідними на весь час подорожі харчами… Можна, — говорять, — разом з пасажиром, взявши для цього квитка для "животных, которые следуют на руках у пассажиров".
Тат замислився.
— Посадить, — думав він, — у багажний вагон… З відповідним доглядом і харчами? І тарою! Ну, тара — це, очевидно, клітка… Зробимо. Догляд? — попросимо кондуктора доглядати… Харчі? Тільки свіжі бички. Наловимо… Поставимо біля тари акваріум… А хто їстиме ті бички?
Подумав Тат і вирішив везти милі гусятка "на руках у пасажирів".
Купивши на взавтра квитки для пасажирів і для птахів "на руках у пасажирів", Тат повернувся додому веселий і заспокоєний:
— Взавтра їдемо! Збирайтесь! — об'явив він домашнім.
— Будь ласка, будь ласка! — погодилася Мем.
А чарівна дівчинка відразу почала одягати в дорогу свою ляльку "Галочку".
VIII
На другий день Тат, Мем і чарівна дівчинка виїхали із приморського затишного міста в столицю.
Тат помітив, як радісно блищали в сусідів очі, коли він виносив із хліва напнутого сіткою кошика з милими гусятками.
— Щаслива вам путь! — гукали сусіди.
— Дякую сердечно! — одповідав Тат, умощуючи кошика з гусятками на кеба.
На вокзалі зустрілися з своїми друзями, що теж поверталися в столицю після відпочинку на морі.
— І пташки з вами? — питали приятелі.
— І пташки з нами! — відповідав Тат.
— А в якому ви вагоні? — питали приятелі.
— У п'ятому, — одповідав Тат.
— І ми в п'ятому! — говорили приятелі.— І пташки, значить, у п'ятому?
— І пташки в п'ятому!
Очі в приятелів бралися сумом.
Мем, довідавшись уже на вокзалі, що пташки їдуть в одному вагоні з ними, спочатку рвонулась з чарівною дівчинкою назад до моря, але квитки було вже куплено, грошей було обмаль, і треба було їхати.
Мем ущухла, губи в неї потоншали, мову в неї одібрало, до Тат'а вона зверталася тільки іноді, кріпко стуливши губи й зуби, і крізь ті стулені губи й зуби вилітало зловіще: "ви", ніби Тат був не один, а було Тат'ів цілий підрозділ, — множина!
Посідали у вагон.
Кошика з пташками було прилаштовано під лавкою, там же було поставлено і дві великі банки з живими бичками.
Був липень і було душно.
Душно було надворі, ще душніше було у вагоні.
Настрій у всіх, що їхали в однім вагоні з Тат'ом, Мем, чарівною дівчинкою, пташками й бичками був, сказать, не зовсім веселий, певніше — настрій у всіх був сумовитий.
Єдина Нора Іванівна, симпатична блондинка, з веселими сірими очима, всіх підбадьорювала, привітно і з співчуттям поглядала на Тат'а: — "Не журись, мовляв, якось то воно буде!" — і говорила:
— Які симпатичні пташки! Безперечно, вони будуть прикрасою зоосаду! Ах, які милі!
Симпатичну Нору Іванівну ніхто із знайомих не підтримував, а незнайомі пасажири, справді, дивлячись на пташенят, ласкаво посміхалися, запитуючи:
— А як називаються ці пташки?
Тат поясняв усім, що пташки ці ще системи нез'ясованої, що, можливо, це пташки такі, що зроблять своєю появою в наших широтах цілий переворот в орнітології і що справу про їхнє положення й їхній гатунок вирішуватиме в столиці наукова орнітологічна конференція.
Поїхали…
Тат потім докладно, з усіма деталями, розповідав, що то була за подоріж.
Ще й п'яти кілометрів не проїхали, як уже весь вагон сповнився стогоном:
— Поодчиняйте всі вікна! Поодчиняли…
Стогін не вщухав.
Навіть симпатична Нора Іванівна зскочила з верхньої полиці і побігла в тамбур.
Пробігаючи повз Тат*а, вона подивилася на нього винуватими очима й промовила:
— Співчуваю, але не можу!
Серйозний дядя, що лежав на другій полиці в подальшому купе, лаявся одверто і кріпко. Він викликав провідника. Тат розсердився:
— Пташенята їдуть на законній підставі, з квитками "на руках у пасажирів". Але ж головне не це! Будьте ж, нарешті, громадяни, свідомі того, що це рідкостні пташки, що вони їдуть в зоосад з науковою метою, що вони збагатять нашу науку й техніку!
Не помогло.
Все населення вагона вирішило виселити птахів із вагона, бо вони "невообразимо" пахнуть.
Особливо протестував отой серйозний дядя. Викликали начальника поїзда.
Начальник поїзда довго умовляв Тат'а передати пташки у багажний вагон.
— Як? — кипів Тат. — Такі дорогі, такі рідкостні, такі наукові пташки — і в багажний вагон?! А як вони там повмирають?! Що я науці скажу?! Столична орнітологія, а може, й світова, на них чекають. Нізащо!
Начальник поїзда приніс велику книгу з усіма інструкціями й правилами, як перевозити залізницями живі й мертві речі…
— Ну, коли пасажири протестують, я мушу видворити тварину з пасажирського вагона! Розумієте, мушу! Ось тут так і написано!
— А чого вони, власне, протестують? — здивувався Тат.
— Розумієте, пах… "Невообразимо" пахнуть!
— А ви всіх видворяєте, хто "невообразимо" пахне? — ядовито запитав Тат і з презирством подивився на серйозного дядю.