Постійно у них удома перебували, столувалися й ночували якісь люди, і коли 'збирався, великий гурт, мама робила свої фірмові "ліниві" вареники — справжні вони з батьком ходили їсти до вигаданої тітки Ганни. До "лінивих" смажилися великі шкварки з цибулею. Цибуля ніколи не підгорала, бо як мама вже сповнювалася раптового бажання куховарити, то це їй вдавалося на славу — може, тому, що бажання таке з'являлося вкрай рідко.
Наталю ніхто й ніколи не повчав, що малій дитині не належиться постійно перебувати серед дорослих. Скільки себе пам'ятала,— їла, вчила уроки, спала, читала книги, бавилася з подружками під акомпанемент розмов, музики, сигаретного диму і суперечок; її не випитували, куди йде і звідкіль повертається, і ким працюють батьки її друзів та як учаться в школі ті друзі; не "відлучали" від товариства дорослих, не докучали моралізаторством, зрештою, і вона не набридала, не вимагала до себе уваги старших і не читала на "біс" власних віршиків. Батьки ніколи не демонстрували талантів своєї дитини — втім, їх і не вбачали в ній, бо єдиний талант, який визнавала мати,— це хист до малярства, а його Наталя була позбавлена категорично. Батько з цього приводу навіть радів: хоч одна нормальна людина в сім'ї,— хвалився він часом.
Дорослим ніби й на думку не спадало, що мале дівчисько хоч-не-хоч, а завжди в курсі найрізноманітніших їхніх справ, клопотів і стосунків. Присутність Иаталина стала для всіх така звична, що велися при ній які завгодно балачки, і дивно було, що дитина ніколи й нікому не переповідала почутого, не користувалася для власної вигоди своєю поінформованістю ;— а могла ж стати підступним і лукавим маленьким підслухачем.
Стіл у Олександри Іванівни розкішний, з крихітними бутербродами, паштетами, свіжими помідорами-серед зими. Метелиця з гітарою, як закоханий з дівчиною, уже й до співанок узявся:
По улиці хлопчата
Підмовляли дівчата,
Купували смушок — не продають...
Із закутків наче озивається луна — потихеньку підхоплюють лукаву співанку, де ніщо не названо і все окреслене до рафінованої витонченості змісту.
Маркуша, без сумніву, голодний, як вовк, але не посягає на недоторканість артистично викладених на таці бутербродів, він тільки потроху надпиває з кришталевої чарки вино — чарка в його великій долоні здається аж надто крихкою.
Спогади клубком у горлі стають. Чи цей нудний коктейль з кружальцем цитрини на самому денці?
Кремезний, височенний, Тернюк у їхній кімнаті сягав, здавалося, стелі головою. Темні окуляри ховали від людей теплу доброту його сіро-зелених очей під зрослими бровами, зате дозволяли йому дивитися на світ упритул, як на власну долоню. Стара шкіряна торба, котру Тернюк незмінно носив з собою, завжди була напхана свіжими огірками, яблуками, часом обліпленими крихтами тютюну та хліба, і для Наталі відтоді запах зелених огірків та яблук неодмінно в'язався з запахом розітертого тютюну. Яблуками Терен (так прозивала його Наталя) завжди частував усіх довкола, а найстаранніше — Наталю, і, власне, це він завжди умовляв її вмоститися у кріслі й спати, коли бачив, що мала геть втомилася. Спочатку їй там велося затишно і зручно, а потім, чим більше вона підростала й витягалася вгору, неначе на-здоганяючи зростом тата і Терна, драбиняста буде дівка, кривилася мати, тим менш затишним ставало крісло, але Наталя й далі мостилася тільки там: це моє щеняче місце,— упиралася вона, а дядько Терен укривав її своїм широким плащем, іменованим хламидою, котрий носив упродовж зими й весни. Вітались і прощались вони з Наталею завжди за руку, бо Терен запевняв вельми серйозно, що дотик до Наталиної долоні приносить йому удачу, без цього він ніколи не брався до нової роботи. Рука в Тернюка бул7і зелика, тепла, Наталя вчувала в ній надійність і певність, можливість тривалого захисту. Терен був її дитячою любов'ю, і це була найкраща і єдина любов. Коли ти виростеш, я проситиму твоєї руки й серця,— серйозно обіцяв їй Тернюк.
Одного разу Наталі заманулося будь-що дістати їжака, і першим про це довідався Терен. Він сприйняв повідомлення з увагою і, оглянувши все довкола в їхній кімнаті, з готовністю підтвердив: "Маєш рацію, мала, тобі тут бракує тільки їжака, і я його для тебе з-під землі роздобуду, не сумнівайся". Наталя засумнівалася лише в одному: як так з-під землі? — адже їжаки не живуть під землею. А за кілька днів Терен прийшов і випустив їжака з торби: "Бачиш, Алько (цим іменем її називали усі в дитинстві), я залізний, надійний чоловік, і тому тільки мені одному ти віддаси руку й серце, дійшовши належного віку. Вона готова була віддати йому руку і серце, не дожидаючись того належного віку, бо їжак був справжній, колючий і скручувався у клубок. "Тернику, де ти його взяв?— тішилася Наталя.— Скажи, ти кудись за ним їздив? Ти його вкрав?"—"Клянуся богом і тобою, Алько,— не їздив і не крав. Я йшов уздовж вулиці, в білий день уздовж вулиці. І думав про те, що обіцяв дістати тобі їжака, а ти ж знаєш, як я вірю у прикмети і в усякі інші прекрасні речі, і я задумав, що коли роздобуду для тебе їжака, то мені доручать оформлення "Гамлета".— "Терне, і де ж ти його знайшов?" — "Кажу тобі, дитино: я йшов уздовж вулиці, осяяної сонцем, їхали машини, на вулиці була сила-силеина люду; але тільки я один уздрів, що по тротуару чимчикує такий ось гарний їжак".— "Хвацько ти брешеш, уздовж вулиці не ходять їжаки".— "Не брешу, Алько: він ішов уздовж вулиці просто мені до рук, уздовж центральної вулиці в старому місті, я поклав його в торбу, бо він не заперечував, і подався до театру. А там мені сказали, що "Гамлета" обов'язково оформлятиме Тернюк, якщо, звичайно, цю п'єсу візьмуть до репертуару. Бачиш, я не дарма вірив, що ти приносиш мені удачу".
Тернюк давно поїхав, а їжак ще раніше зник — загубився десь серед несусвітного рейваху їхньої величезної кімнати, а може, хтось' помилково вкинув його у свою торбу, вертаючись додому на світанні,— що там важили їжакові колючки в порівнянні із стрілами слів у суперечках про мистецтво і життя.
Коли вони розмінювали квартиру на дві, Наталя забрала з собою картони з роботами дядька Тернюка. На всіх рисунках була вона, Наталя, і хоч назбиралося й інших рисунків безліч — усі знайомі художники вважали своїм обов'язком малювати малу Альку, фотографій у неї не було, самі мальовані портрети,— серед усіх саме Тернові здавались їй найкращими. І за це вона хоч зараз віддасть руку й серце, якщо він з'явиться знову із своїм шкіряним портфелем і в темних окулярах.