Іван сидів, мов приголомшений. Чи то нафтовий сопух у ямі так заглушив його, чи ранішній біль голови, чи те, що він почув від баби, досить, він наразі немов не розумів і слухав бабиного балакання, мов якоїсь казки.
— Ага-ага! — буркнув він, хитаючи головою. — Та певно, нехай би забрала собі. Але де ж вона є?
— То ти не знаєш?
— Я не бачив її вже дві неділі.
— І не знаєш, куди вона пішла?
— Куди пішла? Чекайте! То було вечором... у Кирницького... ми троха перемовилися... вона пішла надвір, і я вже більше не бачив її.
— А котрого ж то дня було?
Іван не міг пригадати собі дня.
— Ну, коли ви перемовилися, то, може, вона вгнівалася і деінде стала на роботу, щоб тобі не показуватися на очі. І деінде ночує, щоб ти не знав, де вона. Але ти би, небоже, таки пошукав її, бо там сторож, що ми у него ночуємо, допоминається плати за неї. А ми прецінь за неї платити не будемо. То щоб він не схотів зафантувати її шмаття.
— Добре-добре, я буду питати... Навідаюся там до вас...
Баба пішла, а Іван довгу хвилю ще сидів, не то міркуючи щось, не то так собі туманіючи. Потім узявся їсти, бо швидко треба було лізти знов до ями.
Вечором він запитав у Ганки, чи не знає, де поділася Фрузя. Ганка видивилася на нього своїми вибалушеними очима, поблідла страшенно і, немов давлячися тим словом, промимрила:
— Ні, не знаю.
Іван не допитував у неї дальше, допити у інших ріпників не довели також ні до чого. Від того дня, коли Фрузя побилася з Ганкою на вулиці, ніхто більше не бачив Фрузі.
Ся згадка торкнула Івана. Справді, того самого дня вечором він "перемовився" з Фрузею в шинку. Він ще раз запитав Ганку.
— Чуєш, Ганко, ти сварилася з Фрузею на вулиці, тямиш?
— Ну, так. Вона перша чепилася мене.
— Вечером того дня вона була у Кирницького.
— Я не бачила її.
— Не бачила? Ей, скажи по правді.
Ганка знов поблідла, але живо перемогла себе.
— Чого ти чіпаєшся мене?
— Ta-бо бачиш, десь дівчинисько щезла від того вечора.
— А ти без неї не можеш дихати?
— Та що мені до неї? Але...
— Ну, щезла, то й слава богу! Не бійся, дідько її не вхопив. Побачила, що тобі на шию не повіситься, та й пішла собі додому.
— Але всі свої річі полишила.
— Ну, та що? Кілько там тих річей? Усе варто півтори шістки.
— Е, ні, там її убрання є.
— Ну, то, певно, зголоситься по своє.
Іван успокоївся трохи. Справді, дуже можлива річ, що Фрузя, розжалувана, того-таки вечора, вийшовши від Кирницького, покинула Борислав і пішла додому. Він не допитував дальше за нею, а в неділю пішов до сторожа, де була її кватира, і, заплативши, що йому належалося, взяв Фрузині речі до себе. Він постановив собі на різдвяні свята піти до рідного села і віднести їй ті речі. Він не то щоб бажав бачити її або поєднатися з нею, але тих кілька день, коли розпитував про неї, почував якийсь жаль і неспокій, немовби справді був у чомусь винуватий. Бориславське життя швидко заглушило сей хвилевий порив. Ані Ганка, ані ніхто інший не згадував ніколи про Фрузю, і Іван також забув про неї. Але, проте, щось немов млоїло його. Він ходив якийсь сам не свій, стратив охоту до пиття, до гулятик, до пісень і — нечувана річ у ріпника — почав числитися з грішми. Зараз першого тижня він не видав лиш половину свойого заробітку; ціла п’ятка лишилася йому в кишені. Вона, мов якийсь хробак, почала мулити та лоточити його уяву. Носячи ту п’ятку при собі, зав’язану в шматині, він почав снувати плани. Бориславське життя — правда, свобідне воно, але хіба ж се людське, господарське життя? Та й яке свобідне? Тільки твоєї свободи, що в неділю та в свято. А в будній день ти робучий віл — ні, гірше! Ти повний невольник жида, властителя ями, або його касієра. Під землею ти кождої хвилі небезпечний свойого життя, а верх землі кождої хвилі лайка, поштуркування, понукування. І вічно той смрід, той бруд, та духота, та пиятика, той одур! Невже таке мало б бути його життя до смерті, до старості? У нього пробігала холодна дрож поза плечима при такій думці. Йому пригадалися зелені ниви, цвітисті луги, сиві воли, чисто побілені хатки і розкішні садки його рідного села, почулося блеяння овець, фівкання гусенят, скрип журавля, і він мало не заплакав з наглого зворушення. Невже він міг так легкодушно проміняти такий рай на отсе пекло? І пішли в його уяві довгим рядом сцени з сільського життя: гейкають плугатарі, скриплять вози, навантажені снопами, блискають коси на сіножаті, і з легким шумом стелиться росиста трава в перекоси; сім’я засідає до вечері на святий вечір на пахучому сіні; чути стріляння, веселі голоси "Христос воскрес!", церковні співи... "Пасха красная, пасха господня" — се паски святять коло церкви, дітвора бавиться писанками, парубки скупчилися при тих, що стріляють з моздірів.
І безпосередньо від тих споминів душа його перескакувала до думки про Фрузю. Адже вона була також одною з принад і красот того його сільського життя. Коли скрип журавля над криницею так любо озивається тепер в його тямці, то се для того, що під тим журавлем він з нею стояв вечорами, зразу жартуючи та дрочачись, а потім тихо, любо розмовляючи. А в часі косовиці, носячи батькові полуденок, хіба ж вона не вишукувала собі найдальшої стежки, щоб тільки переходити через ту луку, де він косив, щоб сказати йому своїм любим голосом "Боже помагай!", щоб подати йому з сірого, глиняного збанка холодної води напитися! А в часі коляди... а в часі великодніх свят... а тоді... а тоді... Невгамовна уява насувала йому сотки, тисячі хвилин, коли Фрузя була невідлучною частиною радощів його сільського життя, і в його серці щеміло щось, ворушився жаль, піднімалася туга. "Вона мала рацію! Я повинен якнайскорше покинути Борислав і вертати назад на село!" Правда, він у нещаснім засліпленні змарнував свою батьківщину, розтринькав свій тихий рай, відіпхнув від себе Фрузю. Але ж він молодий, сильний, здоров і все ще може здобути назад. Ось тепер він за тиждень ощадив п’ятку. Адже міг ощадити вісім ринських! А се значить за рік цілі чотири сотки... А за чотири сотки можна купити чотири морги грунту! І він постановив собі, не кажучи нікому нічого, почати нове життя, не марнувати грошей, а складати зароблене докупи, а там — якось-то буде.