І знов сталося щось дике й страшне. Як демони, налетіли знов козаки.; і звов збиті демонстранти, розбігаючись на. всі бокм, падали під ударами нагаїв, одбивалися каміннями, збирались в купки, знов розбігались і звов падали, виносячи на руках побитих товаришів, нашвидку заві'язуючи свої рани й знов кидаючись туди, де більші купи були, де розлягалось голосніше "ура".
Задихана, червона, з розірваним рукавом, стояла Людмила під ворітьми якогось будинку і дрижачою рукою витирала піт на лиці. Біля неї стояло декільки робітників і два студенти і, також важко дихаючи, червоні, пом'яті, дивились туди, де тільки що були.
Тут було тихіше, тільки "приватна публіка" купчилась та з-за плечей одно одного дивилась до "центру".
Вмить в "публіці" зашамоталось, захвилювалось і раптово посунуло назад.
— Когось ловлять! — крикнув хтось.
І за цими словами повз Людмилу пробігла якась постать в жовтенькому капелюсі й, пригинаючись, силкувалась утікти від двох поліцаїв, що, тяжко сопучи, гнались за нею.
"Максим!" — раптом пронеслось у серці Людмили, і, незчувшись сама, як зірвалася з. місця, вона під здивованими поглядами "публіки" щось закричала й побігла за ним. Робітники и студенти, також щось закричавши, рванулись, випередили її і вмить разом зупинились. Зробилось щось незрозуміле. Поліцаї щезли, а замість їх на землі валялись якісь дві чорні постаті й щось ловили.
— Сюди, товаришу, сюди! — крикнув студент; і Максим, вже без жовтенького капелюха, вмить наче виринув звідкись і, з хрипом, важко дихаючи, всунувся між студентів і робітників.
— Сідайте, сідайте! — схопила його за плечі Людмила і придушила до землі. Максим не сів, а впав.
— Держіть, держіть його! — пробіг повз їх поліцай, озираючись на всі боки з налитими кров'ю очима і з порохом на щоці
— Туди побіг, господін поліцейський! Туди! — поспішно показав один з робітників в протилежний бік. — Я сам бачив... Туди!
Поліцай мовчки недовірчиво озирнув його й побіг далі, а за ним і другий, шкандибаючи, обтрусюючись на ходу й безсоромно лаючи тих, що сміялися з його.
— Ах, як добре! Ах, як добре, товаришко! — щасливо шепотів Максим, піднявши голову й дивлячись до Людмили. — Ах, як добре!
А Людмила з ніжністю дивилась на його червоне лице, на піну, що засохла в кутках губ, на ноздрі, що широко хвилювались, на мокре, розкудовчене волосся на голові й радісно-щасливо всміхалась. А робітники здивовано дивились на них і собі починали радісно усміхатись і розпитувати Максима. І він говорив їм беззв'язно, хапаючись, перебиваючи себе і звертаючись до всіх. Коли ж поліцаї вже зовсім щезли і "публіка" заспокоїлась, то біля них уже стала збиратись ціла валка цікавих і, проштовхуючись, пролазячи поміж другими, слухали його.
— Ну, годі! — раптом спинила його Людмила. — Ходім звідси.
— Ходім, ходім! — поспішно згодився він. — Ходім "туди"! Правда?
— Правда, правда!
Й вони рушили, а за ними й ті, що стояли. І "публіка" розступилась перед ними, здивовано дивилась і проводжала очима високу, повну панну з непокритою, чорною, густою косою, й робітника з червоним, молодим, щасливим лицем, і всю купу, яка, палко розмовляючи між собою, все побільшувалась та побільшувалась.
— А ми дуже неконспіративно йдемо! — засміялась Людмила, обдивляючись на себе й на Максима. — Ще заарештують.
— Ну, то що?! — щасливо тріпнув він головою. — Хай! Зате ж я їм дав. Зате ж я боровся! Ах, як добре, добродійко! — вмить зупиняючись на мент і дивлячись на неї, скрикнув він. — Ви знаєте, що я бив їх так, що аж руки болять! Я ж, знаєте, одного поліцейського прибив! їй-богу!.. Я вам говорив це?.. Так, знаєте, і впав... А ви били?
— Не знаю... Може...
— Правда, так наче ви в тумані? От так і я... А серце, знаєте, так б'ється... А колись же от так і революція буде. Правда?.. Тільки не скоро... Ах, знаєте, як стидно, як стидно! — вмить з болем перебив він себе і зараз же, хапаючись і наступаючи всім на ноги, заговорив далі — Ви втікали, товаришко?.. Од козаків?.. Правда, стидно? Правда, боляче так?.. Я, знаєте, хотів прямо упасти, й хай топчуть... А всі біжать... А ті б'ють... Нагайками по лиці... Одному, знаєте, якомусь студентові вибили око й арештували зараз же... Мене не арештують: я буду одбиваться до смерті... Я вже не хочу в тюрму...
Людмила слухала його і, не вважаючи на те, що звертала на себе увагу всіх, дивилась тільки на всі боки й бажала тільки скоріше дійти "туди". Проминали знайомі задихані лиця, хтось із товаришок і товаришів студентів зупиняв її й щось говорив, а вона тільки усміхалась і всіх кликала "туди". Хутко біля неї й Максима зібралась знов велика валка розігнаних демонстрантів і стала з піснею наближатись до "центру".
А там творилось те саме, що й тоді, як Людмила виривалася звідти. З одного боку — стіни улиці, з другого — рота солдат, а спереду й позаду — поліцаї й козаки, які то накидалися на валку й били демонстрантів, то, гарцуючи, спочивали і тільки пильно слідкували згори. Коли вже Людмила з купою наблизилась так, що їх побачили задні із "центру", Максим став копатись чогось за пазухою, раптом витягнув дрижачими руками якусь велику червону хустку й, високо піднявши її, голосно й дзвінко закричав:
— Геть з самодержавієм! Хай живе соціяльна революція! Ур-р-а-а!
Людмила здригнулась.
— Що ви робите?! Ви! — здивовано схопила вона його за руку, але пізно вже було. Зобачивши червоне, козаки, як звірі, кинулись до них, і не встигла Людмила протягнути навіть поперед себе руки, як на неї налетіла коняча голова, попхнула її, збила з ніг, і Людмила, чуючи, як щось важке й гостре ступає їй на руку, впала без пам'яті.
Коли вона прийшла в себе, коли здивовано повела своїми великими очима круг себе, їй перш за все кинувся в вічі патрет Миколи II з його риженькою борідкою й кирпатим носом.
"В жандармерії!" — пролетіло у неї.
— Дивиться вже, дивиться... Води! — зашепотіло вмить щось біля неї. Людмила хутко підвелась. На неї дивились знайомі очі Сивенка, а знайома невеличка борідка його заспокоююче хиталась і мов говорила за губами: — Дивиться вже, дивиться. Води!
— Я в аптеці? — спитала вона, дивлячись на ряд полиць з банками, пляшками й таким іншим.