— І що там — не зосталося вже й людей? — тихо спитала Роксолана чи то Баязида чи Гасана. Тоді повернулася все ж до сина:— Чув ти бодай одну нашу пісню там?
Баязид стенув плечем.
— Гасан-ага скаже. Він усе бачив.
— Люд тулиться до городів, там його й загрібають кримчаки,— сказав Гасан,— а справжні козаки йдуть у степи, підстерігають ворога там, щоб при нагоді улузати.
— Козаки? Що це за люди?
— Невпокорені. Вільні, як вітер. Лицарі. Бувають над ними й воєводи часом, як той же князь Острозький чи воєвода Претвич або якийсь Дашкевич, що сам, кажуть, схожий на татарина, і знає мову татарську й османську, день тут, день там, невловимий, як характерник. Та здебільшого козаки збираються в невеликі ватаги з безіменними ватажками. Кожен сам собі пан, сам собі свиня. Добираються вже й сюди. Палили не раз Сіноп. Доскакували й до Стамбула.
— Чом же я не знала нічого?
— Ваша величність, ви не питали, я не казав.
— І ви бачили тих... козаків?
— Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козаків. Бо які б це османці наважилися так вглибитися в чужу землю?
— Хіба вас було мало?
— Два десятки — та й уже!
— Боже милостивий! Баязиде, і ти не боявся? Шах-заде гмикнув. Ще б йому боятися, коли він султанський син!
— Що ж я можу зробити для своєї землі, Гасане? — забідкалася Роксолана, геть розгубившись від лихих вістей, які так несподівано звалилися на неї.— Чим тут зарадити?
— А що можна зробити? Полишити в спокої — ото було б найліпше. Та хто ж на цім світі дасть спокій землі або людині? Ваша величність питає царевича, чи чув він пісні на Україні. Може, мало ми там були, може, надто швидко скакали, що не почули пісень, але почути їх можна й тут, навіть ми, яничари, складали кожен свою пісню, хоч то пісні такі, що їх негоже й повторювати. А невільники? Ви чули їхні пісні, ваша величність?
Вона хотіла сказати: "Я сама невільниця і сама тужу й співаю, співаю її тужу". Але промовчала, тільки заохотила самим поглядом Гасана: ну ж бо, що то за пісні, хочу їх чути й знати, хай і син мій почує, може, згодяться йому па майбутнє. Глянула впівока на Баязида, той знудьговано вивчав саджену коштовними самоцвітами рукоять кинджала, подарованого йому султаном. Гасан відпив трохи з чаші, кашлянув, прочищаючи горло, сумною скоромовкою став переказувати страшну пісню невольників: "Не ясний сокіл квилить-проквиляє, як син до батька, до матері з тяжкої неволі в городи християнські поклон посидае, сокола ясненького рідним братом називає: "Соколе ясний, брате мій рідний! Ти високо літаєш, чому в мого батька-у-матері ніколи в гостях не буваєш? Полинь ти, соколе ясний, брате мій рідний, у городи, християнські, сядь-пади у мого батька й матері перед воротьми, жалобненько проквили, ще моєму батькові й матері більшого жалю завдай. Та нехай мій батько добре дбає, грунти, великі маєтки збуває, скарби збірає, хай синів своїх з тяжкої неволі турецької викупає!" То брат-товариш теє зачуває, до брата-товариша промовляє: "Товаришу, брате мій рідний! Та не треба нам в городи християнські поклони посилати, своєму батькові й матці більшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть добре дбати, грунти, великі маєтки збувати, скарби збірати,— та не знатимуть, де, в які тяжкі неволі синів своїх шукати; що сюди ніхто не захожає, і люд хрещений не заїжджає, тільки соколи ясненькі літають, на темниці сідають, жалібненько квилять, проквиляють, нас всіх бідних невольників у тяжкі неволі турецькі добрим здоровієм навіщають".
Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово? Той далі грався коштовною зброєю, а їй здалося: грається її серцем. Знесилено прикрила очі повіками. Відпускала обох. У дверях одразу виникла могутня постать кизляр-аги Ібрагіма, промайнули сполохані тіні євнухів, вона гнівно метнула бровами: геть!
Ібрагім тупцявся в дверях, не зникав.
— Чого тобі? — непривітно поспитала Роксолана.
— Ваша величність, до вас посланець з-за моря. З листом.
— Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за місяць. Скільки там тих посланців ще!
Кизляр-ага схилився в мовчазному поклоні.
— І поклич Гасан-агу. Мерщій!
Гасана завернули, що він не встиг вийти з довгого палацового переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою.
— Візьмеш золота скільки буде треба,— сказала похапцем,— і викуповуй з неволі всіх наших людей, яких знайдеш у Стамбулі. Знайди всіх і всіх відпусти на волю.
Він мовчки кивнув.
— Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що його річний прибуток складає цілих шістдесят бочок золота. Не збідніє. І нікому нічого не кажи. Мені теж.
— Ваша величність, вони відпускають невільників, а тоді знов ловлять, не даючи їм дістатися додому.
— Подбай про охоронні грамоти. В дивані треба мати розумного візира для цього. Там зараз самі дурні. Подумаю й про це.
Там ще якийсь заморський посланець. Довідайся, чого йому треба. А тепер іди.
Згадалися слова з книги, яка тепер переслідувала її щокроку й щомиті: "Але той, хто давав і страшився і вважає істиною нанирокрасніше, тому ми полегшимо до найлегшого".
Мала пережити самотню зиму. Чорний вітер караєль прилітатиме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навіть Босфор, морозитиме їй душу, хоч який холод може бути більший за холод самотності? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирість. Вікна засклені тільки в покоях валіде та в її власних, а в невільниць-джаріє затулені сяк-так, і нещасні дівчата марно намагаються зігрітись коло мангалів з вугіллям. Пригніченість, заздрощі, ненависть, плітки, темна хтивість, збочення. Тільки тепер збагнула всю ницість і бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася відразою. Рятувалася в султанських книгозбірнях, але однаково ж мала знов повертатися до гаремлику, до велетенської проклятої клітки для людей, до в'язниці довічної навіть для неї, для султанші, бо вона жона падишаха, а чоловік, як сказано в священних ісламських настановах, повинен утримувати жону так само, як держава утримує злочинців у в'язниці. Мабуть, жінок замикають тут у гареми так само, як по всьому світу замикають правду, ховають і приховують. Випустити на волю жінку однаково, що випустити правду. І ту й ту ув'язнюють, лякаючись їхньої руйнівної сили, їхньої невтоленої жадоби до волі. Як сказано: страх охороняє виноградники. Може, й Сулейман уперто втікає од неї, наближаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжкої правди, менше прохань і примх, прилітає, мов бджола до квітки, щоб випити нектар, і мерщій летить далі й далі. Він ніколи не пробував зрозуміти її, подумати про неї, як про рівноцінну йому людину, думав тільки про себе, брав од неї все, що хотів, користувався нею, як річчю, як знаряддям, навіть до свого бойового коня ставився уважніше. Тяжко бути людиною, а жінкою що тяжче. А вона що далі йшла і що вище підіймалася, то більше відчувала себе жінкою. Не віддай звірині душі своєї горлиці. Шукати порятунку в любові? Чи хотіла вона, щоб її любили? А хто цього не хоче? Та чого варта любов хай навіть найвсемогутнішого чоловіка, коли довкола панує суцільна ненависть і ллється кров ріками й морями. Кров не може бути прощена ніколи, а тільки відплачена або спокутувана. Чим вона спокутує всі кривди, яких зазнає її рідна земля? Крижаною купіллю сповіді, каяттям і муками? Як прекрасно було б не знати душевного сум'яття і мук майже пекельних. Але праведним судилося сум'яття. Хіба ми не тимчасові гості на цім світі? І хіба не лякаємося минулого лише тоді, коли воно загрожує нашому майбуттю? Навіть сплативши данини всім пеклам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в неї діти, і в них — майбуття, істина й вічність.