Не кажучи й слова, Сулейман дав знак забрати малого і вернути матері.
На дивані прийнято думку Рустема-паші: Угорщина між Дунаєм і Тисою лишається турецькою землею (великий муфтій Мехмед Абусууд негайно почав складати султанський фірман про долю угорського райя), а Угорщина на схід від Тиси з Ерделем передається під владу Яноша Сигізмунда, як султанового ленника з щорічною даниною в десять тисяч дукатів. Великий нішанджія Мустафа-челебія Джелал-заде написав блакитним і золотим чорнилом фірман, який був вручений малому королеві. Султан присягався пророком, своїми предками і своєю шаблею, що триматиме Буду, охороняючи малолітнього короля, і віддасть столицю, щойно настане відповідний час. Коли мав настати той загадковий час, ніхто не знав, а допитуватися боялись. Обіцянок Османи не дотримували ніколи, завжди сповнювали тільки погрози. Тим часом Ізабеллу з сином вміщено в Липі над Марошею: безпечніше для всіх.
В табір до Сулеймана прибули посли від короля Австрії Фердінанда: син захисника Відня Нікола Сальм і прославлений посол Сигізмунд Герберштейн, який об'їздив усю Європу, двічі добрався аж до далекої Москви, про що написав велику книгу.
Султан сидів під золотим чадором, щит, булава, лук і стріли лежали коло його ніг, як символи могуття, вельможі півколом стояли з одного боку — Рустем попереду, з другого боку — імами на чолі з великим муфтієм Абусуудом.
Молодий Сальм шанобливо пропустив наперед старого поважного Герберштейна, той опустився на коліна перед султаном, нагинався, щоб поцілувати золоту полу падишахового кафтана, але ніяк не міг дотягнутися, скосив налиті кров'ю очі на купу вельмож, наставив свою широку сиву бороду на Рустема, прокректав:
— Та поможи ж, ради бога!
Султан, який розумів по-слов'янськи, ледь помітно усміхнувся, нахилився над послом і простягнув йому для поцілунку руку.
Герберштейн, який хвалився тим, що всі його посольства були успішними, подумав вдоволено, що й цього разу вій вийде переможцем, хоч ще нікому цього не вдавалося з упертим турком.
Дванадцять слуг на увитих позолоченими гірляндами ношах піднесли султанові великий годинник, зроблений за накресленнями самого покійного імператора Максіміліана. Вчений майстер показав, як треба заводити годинник і доглядати механізм. Про це ж говорилося і в книжечці, прикладеній до подарунка. Годинник показував години, дні, місяці і рух небесних тіл. Подарунок справді був рідкісний і цінний, але все ж не вартий аж цілої Угорщини, яку взялися виторговувати у султана посли, обіцяючи виплачувати щорічну данину в сто тисяч дукатів.
Сулейман підкликав Рустема, звелів йому:
— Скажи їм, що, коли прийшли тільки для цього, хай ідуть геть. А не підуть — прожени.
— Ти ж слов'янин, соромився б! — спробував докорити Герберштейн Рустемові, коли той, додаючи ще дещо від себе, переказав послам падишахове веління.
— Ти теж слов'янин, а кому служиш! — огризнувся Рустем.— Обидва ми зрадники, тільки ти зраджуєш за платню, а я—за гріхи свої, бо я не просто візир і сераскер, а дамат, царський зять!
Сам не відаючи про те, Рустем майже повторював слова султанші Хасекі, сказані колись австрійському послові Лаському. А може, розповів йому про ту розмову Ласький, якого султан віз із собою до самої Буди і тільки звідти, старого, змученого, хворого, відпустив помирати в рідний Краків, проявивши неочікуване милосердя. Ніхто не зміг витлумачити такого султанового вчинку, надто що французький король домагався видачі підступного посланника для розправи. Тільки Рустем-паша знав, чому Сулейман так розм'як душею. Вночі після того, як прогнані були австрійські посли, гонець привіз із Стамбула два листи. Один— від султанші, другий — від її найстаршого сипа Мехмеда.
МЕХМЕД
Уже змалку уява вела його на широкі простори. Він — у тріумфальній золотій колісниці (або на чорному коні, а кінь весь у золоті й рубінах). Барабани б'ють: там-там-та-та-та. Велетенське блакитне небо. Там-там-та-та-та. І недосяжні гірські вершини в пречистих снігах. Тум-тум-тум. По дикій пустелі — тисячі вершників, тисячі верблюдів, чорні слони в золотих попонах. Трум-трум-трум. Мармуровий палац (червоний мармур) па краю пустелі, дзюркіт води, гнучкі одаліски. Там-там-та-та!
Від свого вихователя занудливого Шемсі-офенді відмахнувся, щойно вилетів на волю з клітки гарему, з-за брам Топкапи і переїхав до Едірне, де був всевладним валі — намісником самого султана. Султанові Сулейману пощастило від народження. Був єдиний син у Селім-хана, мав міцне здоров'я, вихователя приділено йому було ще султаном Баязидом — мудрого Касима-пашу, який згодом став навіть візиром, утримавшись у дивані до глибоких старощів.
Кожному з шах-заде, коли вони покидали Топкапи і вирушали до визначених їм султаном провінцій, одразу давався свій власний двір: візир, імам, дефтердар, нішанджія, поет, астролог-мюнеджім, хаваші, яничари і, звичайно ж, гарем, одалісок до якого добирала сама султанша. Все, ніби воїнам суджук у похід. Візиром у Мехмеда став один з колишніх пажів блискучого дефтердара Скендер-челебії теж Мехмед, названий Узун, тобто Довгий. Він відзначився разом із своїм товаришем Ахмедом під час сюннету Мустафи, Мехмеда і Селіма, коли ці пронозисті вихованці Скендер-челебії влаштували на Ат-Мейдані небачене вогняне свято. Тоді султан помітив обох здібних юнаків, дарував їм титули беїв, після того вже не відпускав їх од себе, мав нагоду переконатися в їхній мужності й жорстокості, яку виявляли до ворогів у битвах, і, коли треба було дати для Мехмеда візира, покликав сина і спитав, кого б він хотів узяти: Мехмеда-пашу чи Ахмеда-пашу. Шах-заде вибрав Мехмеда. Ахмед-паша був обережний, хитрий, може, навіть підступний, як вода під тонкого кригою. А Мехмед Довгий брутальний, рішучий, неприховано-жорстокий, кровожерний, мов хижий звір, і розум мав гострий, несхибний, точний — усе, про що мріяв би для себе шах-заде. Довгий не приховував ні від кого свого узвичаєння. Не для того вчився в школі молодих яничарів, не для того проходив науку жорстокості й підступності у Скендер-челебії. Топтати, рвати, метати і вперед, вперед, проламуватися крізь хащі, крізь живих людей, не зважати ні на що, хай летять голови, хай ллється кров, хай крики й стогони — не озирайся, вперед, вперед, життя належить відважним, безжальним і не тупоголовим зарізякам, а мудрим і мужнім. Щастя тоді, коли життя в твоїх руках, коли тримаєш повіддя натягнутим. Над самим краєм Прірви не заплющуй очей, не зупиняйся, ні хвилі вагань і перепочинку, зірке око, тверда рука, незламна воля.