Зграйка голоногої, замурзаної дітлашні випорскує з-за одного з стовпів, оточує султаншу, з подивом зупиняється, ловить погляд цієї вельможної жінки, втуплюється й собі в мармур.
— Що це? Що це? Самі ж відповідають:
— Шайтан! Шайтан!
Махають руками, сміються, кричать, витанцьовують. Що їм шайтани, що їм дияволи? Від головного входу біжить ходжа в зеленому широкому одязі, тримаючи черевики в руках, замахується тими черевиками на дітей: "Геть! Геть!" Діти ховаються за стовпами, дражнять ходжу звідти, але він натикається на султаншу й заклякає в поклоні. Від погляду на її султанську величність у слуги божого посковзнулася нога витривалості й здригнулася рука сміливості.
Роксолана чи й помітила ходжу. Пішла просто на нього, і, коли б не усунувся їй з дороги, може, так і наступила б на слугу божого. Майже вибігла в притвор, мерщій звідси, до виходу, на вільне повітря! Але й у притворі на всю широчінь зовнішньої стіни — знов кипіння чортячих машкар, дияволи злобні, хтиві, чорно-багряні, зажерливі, як і оті двоногі дияволи, сім'ятечиві самці, зарізяки й кахиперди стамбульські.
Боже, хто ж панував над її життям?
Коли вискочила з головних дверей, вдарило їй у обличчя потоками голубого вітру, задихнулася від безмежності простору, і сонячний блиск летів понад світом такий, що мала б забути щойно пережитий кошмар, згадати, що вона всемогутня султанша, повелителька землі, народів і стихій. Гордо смикнула головою, примружилася, пустила на уста свій звичний усміх, ступнула па широкі сходи, вкриті килимом, і тільки тоді побачила внизу коло сходів, де вже кінчався килим, на білих кам'яних плитах розпластаного, як той ходжа в Софії, чоловіка. На чоловікові був забруднений, понищений одяг. Обнизаний був чоловік суворою зброєю. Ще кілька таких самих, так само озброєних, тримали віддаля коней з витертими сідлами, змучених, спітнілих. А той, що розпластався коло сходів, піднімав на витягнутих руках над головою шовковий згорток з золотими султанськими печатями.
Фірман від великого султана Сулеймана. її величності султанші Хасекі від повелителя трьох сторін світу, захисника віри, меча правосуддя.
Султан заповідав своє повернення. Уклав у Амасії мир з шахом Тахмаспом. Два роки виснажували султан і шах землю і війська, цілий рік вели переговори, тим часом далі плюндруючи нещасну землю. Султан поступався Східною Вірменією, Східною Грузією і всім Азербайджаном, лишивши собі Західну Вірменію і південні городи її Ван, Муш, Бітліс. У договорі було передбачено, що між османськими й кизилбашськими володіннями область города Карса зоставалася безлюдною і в запустінні, ніби нагадування про цю страхітливу і безглузду війну. Може, султанські нішанджії напишуть, що Сулейман плакав, молячись у мечеті після підписання миру? Більше підстав для плачу мали вбиті, але вбиті не плачуть.
Тепер султан повертався і за кілька місяців мав бути в своїй столиці. Слав про це вість своїй Хуррем і цілував повітря, цілував простір від радості, наближаючись до неї. Яке лицемірство!
ЗУСТРІЧ
Вимушена була покликати до себе Рустема. Але не як зятя, не як дамата, а візира. Був у Стамбулі єдиний з візирів його величності падишаха, тож мав подбати про належну зустріч переможного війська, від чисельності якого в повітрі з'являється задушливість, землю охоплює страх землетрусу, а небо — небезпека плачливого зойку.
— Маєш нагоду повернути собі султанські милості,— шорстко мовила до Рустема.— Влаштуй його величності зустріч, якої ще не знав Стамбул.
Рустем мовчки схилив голову. Хочеш, гнідку, жити, їж зелену траву. Перед володарями відкривай вуха, а не уста.
Два роки сидів у Стамбулі, як той кіт із дзвінком па шиї серед мишей. Візир без влади, султанський зять без султанської милості. Багатства, яких нагріб за час, поки був великим візиром, могли втішати хіба що Міхрімах, сам Рустем був до них майже байдужий. Несподівано згадав своє дитинство, далекі гори Боснії, білий пил на дорогах, шумкі ріки, густі ліси. Дав грошей і послав людей, щоб спорудили в Сараєво велику чаршію коло Мечеті Хусрев-бега, і міст через річку його дитинства, і караван-сараї на шляхах його слави і його минулого. Сам не знав, що то — благочестя чи сподівання повернутися знов до слави і Влади. В Стамбулі примусив Сінана поставити джамію свого імені, вибравши місце коло Золотого Рогу, нижче від мечеті самого Сулеймана. Поки Сулейманіє ще будувалася, поки сама велика султанша забудовувала дільницю Аврет-базару, джамія Рустема-паші вже здійнялася над кривулястими торговельними вуличками столиці, вражала око небаченою яскравістю ізнікських і кютах'ївських плиток, якими великий Сінан прикрасив її зсередини. Випередив у своїх будуваннях самого султана, перекрив султаншу, а все було йому мало, намовив Міхрімах, щоб і вона покликала Сінана й звеліла будувати джамію її імені коло Едірне-капу, і її мечеть була споруджена швидше за мечеть самої Хасекі, хоч, щоправда, так само невеличка, з одним мінаретом, власне, й не мечеть, а мовби месджід, ні мати, ні донька, здається, не змагалися в благочесті, відкупалися від суворого аллаха незначною подачкою, як на султанські розкоші, просто мізерією. Але хіба пожертвування мали вимірюватися кількістю? Це тільки люди, які мали нечисте сумління, намагалися задобрити бога своєю щедрістю, і виходило так, що Рустем теж попав в їхнє число, хоч і не знав, що таке сумління. Зате знав, що таке неласка султанші, його великої матері, і тепер мав би зрадіти, отримавши можливість заслужити прощення. Коли несеш мед, облизуй собі пальці.
Він кинувся по Стамбулу. Оточений вірними чаушами, об'їздив усі дільниці, метався по столиці вдень і вночі, придивлявся, чим і як вона живе, вперто думав, чим міг би здивувати й вразити самого султана, чоловіка, який побачив півсвіту й заволодів тією половиною світу, володаря, що тримав у руці всі багатства й дива земні. Здивувати Стамбулом, цим безладним велетенським містом, цими тисячними натовпами, де немає жодного світлого ума, жодної доброї душі, тільки тисячні орди дармоїдів, гультяїв, які все запаскуджують, перетоптують, запльовують? З собачого хвоста шовкового сита не зробиш. Та що далі їздив вулицями й провулками столиці Рустем-паша, то пильніше придивлявся він до Стамбула незнаного, схованого від невтаємничених, поглинутого своїми щоденними клопотами, тяжкою мозольною працею. Що, коли він покаже султанові цей Стамбул? Чого чоловік не знає, того не любить. Султан знав молитви імамів на повітання, постріли гармат із стамбульських мурів, барабани й зурни, залізну ходу свого війська. Але чи бачив він коли-небудь увесь Стамбул перед собою? Та й увесь світ — чи бачив коли і чи має уявлення про справжній Стамбул?