Чи ж звинуватить когось у її смерті султан? Адже й вона — Анастасія, і її день святкується 12 вересня, та тільки хто ж його святкуватиме?
У Франції геніальний Рабле написав "Гаргантюа й ІІантагрюель", а на зміну безпутному Війону, який знущався з усіх святинь, прийшли суворі поети Плеяд.''Жоакен Дю Белле і П'єр Ронсар, і Ронсар писав: "О книго, не ридай! Судилось, певне, так, щоб у житті зазнав я від богів лиш кари. Та тільки я помру — і зникнуть злі примари, дістанеш ти вінок, хвали почесний знак. О книго, не сумуй! Поки живе людина, заслуг не визнають... Та як вона загине — тоді по смерті нас вшанують, мов богів. За все життя у нас лише про кривду згадки. Та смерть зупинить глум підступних ворогів, і шану віддадуть тобі в віках нащадки".
В Іспанії прийшов на світ Сервантес, незабаром мав з'явитися в Англії Шекспір. Які матері народжували їх? Чи й для їхніх убрань награбовано коштовностей з усього світу, платячи за них сотнями тисяч людських смертей?
Падали на нещасну жінку події, на які не могла впливати, запитання, на які не було відповідей, пробувала боронитися, відстояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дітей, і все валилося довкола неї, час гримів над нею стосильне, як чорний вихор, який усе змітає.
Відчувала себе в самому центрі світобудови, бачила, яка недосконала то споруда, хистка, коли й не злочинна. Розгородилися кордонами, богами, ненавистю, а хто може відгородитися від часу?
КАМІНЬ
Баязид тоді їхав без поквапу, мовби вагався. Іноді кінь ставав, а його вершник сидів закам'яніло, бездумно, пустооко дивився поперед себе. Куди їхав, од чого втікав?
Тисячолітній пил, руїни від землетрусів, занесені пилом і вітром люди, убогі селища, мазар невідомого святого з стрічечками, які чіпляють неплідні жінки: червоні, хто хоче сина, білі — на дочку. Білих мало. Залишки від давно вмерлих народів. Святині в скелях. Викуті в камені богині врожаю з пухкими черевами, богині любові й материнства зі звислими грудьми, з розсунутими колінами.
Торкав коня стременами, їхав далі.
Мати нахиляла його серце до своєї землі за морем, а йому люба була тільки Анатолія, не міг без неї, без цих просторів, без суворих гір і глибоких долин, налитих сонцем, з їх всеплодющістю, як у його улюбленої Хонді-хатун, яку завжди в час небезпеки полишав у Бурсі, а тоді забирав з собою у безконечні свої мандри.
В Бурсі ладен був прожити хоч і все життя: І тоді, коли послав султанові з-під Сереза голову самозванця і отримав веління їхати в Амасію, завернув до Бурси. Переправився через Мармару до Муданьї, там піднявся в гори, проїхав над урвищами Улудагу, побіля виноградників і оливкових гаїв і задихнувся од видовища велетенської безмежної долини, в яку скочувалися з Улудагу прозорі потоки прохолодного повітря, обвіваючи високі зелені чинари, віковічні горіхові дерева і славетні персикові сади. Єшіль Бурса — Зелена Бурса!
Там у кам'яних розкішних гробницях, прикрашених яшмою, мармуром і мистецькими плитками з Ізніка, Ізміра й Кютах'ї, спочивають шість перших султанів з роду Османів. Там у Челік-Сераї над теплими джерелами Каплиджа Хонді-хатун доглядає його синів Мехмеда, Баязида і Селіма. Може, слід було б називати синів, починаючи з його батька Сулеймана, і тоді султан був би милостивіший до нього?
Однак коли Хонді-хатун уже в Амасії народила четвертого сина і Баязид назвав його Сулейманом, султан однаково ж не змилувався і не перевів шах-заде навіть у Бурсу. Не помогла Баязидові вельможна його мати. Мріяла про якусь безмежну імперію для нього, де панувала б справедливість, мов на небі, а тим часом не могла для улюбленого сина випросити в суворого султана бодай одного османського города.
Що ж йому зоставалося? Сидіти, ждати, коли помре падишах і на трон сяде брат Селім, який пришле до нього вбивців і вб'є всіх його маленьких синів і навіть Хонді-хатун, коли та буде вагітною? Дев'ять безумств переслідують чоловіка: самохвальство, жага до чужої жони, відсутність жони власної, передавати владу жінці, прокляття доброзичливого, звичка позичати те, чого не зможеш віддати, нелюбов до своїх братів... Його брати були мертві, лишився один, і вже й не брат, а ворог, загроза його життю. Щоб зберегти власне життя і життя своїх синів, треба було усунути загрозу. Чи важила тут любов або нелюбов до брата? І чи було це безумством? Баязид ні з ким не радився, нікому не казав. Навіть його далека мати нічого не відала ні про його намір, ні про те, що сталося незабаром.
Якби не юрюки, Баязид, може, й сидів би спокійно в Амасії, хоч як вона йому була не до вподоби. Але юрюки їхали і їхали до нього звідусіль, осідали довкола нього, мов бджоли біля матки, несли свої скарги і свою нужду, так ніби він був султан або й аллах. А як вони жили? Крик і зойки б'ють аж під небо, але ніякої справедливості для бідного і надій теж ніяких. Втікали з селітряних заводів у Марраші і з рудників Акдагу, з ливарень Біледжика, де лили ядра для гармат, і з срібних рудників Ергані. їх, людей волі, султанські субаші і лябаші заганяли під землю, заливали водою, тримали в холоді й голоді, загрожували зсипати на кюрете кашіла [93].
Чому вони прийшли до нього? Бо так їм сказали софти з амасійських медресе, які розбігаються щовесни по всій державі, щоб знайти собі прохарчування, і ведуть боротьбу з лихом. Софти знаються на високих науках, і вони сказали, що шах-заде Баязид ібн-ель-Гаїб — син тайни. Написана у безконечній вічності доля незмінна, і боже призначення має бути сповнене саме ним.
Чи вони це справді казали, чи він слухав лиш самого себе? З-під Сереза привів з собою кількох відчайдухів, які перескочили до нього, коли вбив самозванця, тепер вони збирали для нього з усіх усюд всіх невдоволених, а їх у всі часи було задосить.
Хмари люду прямували до Амасії, Баязид з такими незліченними натовпами міг би йти хоч і на Стамбул, але не хотів виступати проти султана, послав гонців у Манісу до Селіма, кликав того зійтися під Коньєю, в серці Анатолії, і хай битва між ними вирішить, кому зайняти трон, коли настане відповідний час.
Мабуть, все ж тяжіло над Баязидом прокляття імені, бо два султани, які перед ним носили це ім'я, воювали з рідними братами і обидва вмерли не своєю смертю. Баязид Блискавичний на Косовім полі вбив старшого брата Якуба, зайняв престол, царствував у славі, але загинув від жорстокого Тімура, Баязид, прозваний Справедливим, довгі роки вів неправедну війну з своїм братом Джемом, поки й добився його смерті, а сам загинув од власного сина Селіма. Чи ж і йому судилося зазнати прокляття цього імені? Був тут безпорадний і беззахисний, як тебрізький килим перед брудом.