Правда, тоді Андрійко втримав її на цьому світі, ставши ціллю її життя, усіх її не лише не здійснених, а й повнотою не усвідомлених мрій, а тепер? Чим вона завинила? Пощо вона взагалі жила? Невже людина народжується велетом, щоб з роками маліти? Чи вона просто сама винна, що не тим шляхом пішла в житті, тільки яким же шляхом вона мала йти, коли ніякого іншого не було?
— Мамо, чого ж це ви? — не на жарт клопочеться Андрійко, який ще зроду не бачив своєї матері тихою й зосередженою, а через те і такою інакшою, аж йому серце заходиться, і він мимоволі кидає оком, шукаючи підтримки, хоч і знає, що тут йому ніхто не допоможе, бож ніхто не оберне його знову на безвільне немовля, як і не унедійснить думки, що коли людина стає дорослою (а це завжди приходить несподівано), їй не випадає триматися за неньчину спідницю, попри те, що зараз він охоче й потримався б, аби заспокоїти матір. Тільки ж це однак не надовго, і воно нічого не направить. З миттю, як він зажадає бути самим собою, це знову повториться, бо мати ніколи не навчиться (на те вона й мати) пригальмовувати свою опіку, оскільки він їй довіку не здаватиметься дорослим, і Андрійко, проводячи поглядом Дмитрика, що без пояснень зрозумів і підтримав його, а тепер повертає до барака, — зідхає й переборює спокусу гукнути його назад, і то зовсім не тому (хоч може й тому, але тоді зовсім трошечки!), що до Дмитрика підбігає вчитель Василь Терещенко, в присутності якого не виголосиш: "Вельмишановний пане Дмитрику, допоможіть мені заспокоїти й переконати неньку, що я не дитина. Я її люблю і шаную, однак, хоч і прикро мені завдавати їй болю, я — це я, і кожна людина живе своїм власним життям".
Такого взагалі не скажеш, та ще й при свідках, просто язик не повернеться, ну а потім ніхто ж сторонній не зарадить, де самому випадає вирішувати свою долю, не перетворюватися ж йому на маминого синочка, як тридцятирічний Геннадій Підсуха, з якого всі сміються, що він не те що на дівчину глянути, а й до вітру без материного дозволу не сміє вийти! — і Андрійко мовчки веде постарілу П'ятачиху додому, силкуючися навіть не дивитися в той бік, хоч його зір ще деякий час, ніби навмисно унезалежнившись і вигнувшися стеблиною, з-за спини навздогін проектує йому Дмитрика, який підняв руки й махає ними на захеканого Василя Терещенка.
Звичайно, якби Андрійко обернувся й ще раз пересвідчився, то побачив би, що Дмитрик зовсім не махає руками на Василя Терещенка, а нерухомо дивиться на нього, а Терещенко, гадаючи, що Дмитрик не розуміє або не чує, бігає навколо, повторюючи: "Пане Дмитрику, я негайно потребую свідка, чи не погодилися б ви замовити за мене слово?" — від чого створюється поверхове враження, ніби й Дмитрик рухається, хоч він застиг і не годен ступити кроку від здивування, звідки ця мара, що всі, ніби наввипередки, затялися кликати саме його в свідки (ніби не вистачало невтральніших осіб у таборі!) — і лише трохи згодом знаходиться на відповідь: "Я поспішаю".
— Мені треба свідків, якщо не кількох, то бодай одного, який знав би мене ще з дому, бо інакше я пропав, а в мене — нікого нема, — винувато пояснив Терещенко.
— Алеж я вас теж не знаю з дому!
— Пане Д митрику, якщо ви погодитеся, ви врятуєте мене, інакше мене видадуть радянській м'ясорубці. На мене якась мерзенна тварюка звела наклеп, і я нікому нічого не годен довести, мене зацькують крикуни, бо треба свідка, який би засвідчив на папері, а цього всі бояться. В ім'я всього доброго, що є на світі, хоч і як його мало, допоможіть мені! Я не смію вас умовляти, ви мені — ні сват, ні брат, однак благаю, якщо у вас не камінна душа, погодьтеся бути моїм свідком! Цим ви врятуєте мені життя!
І все таки дивно, чого він саме до мене звернувся, майнуло Дмитрикові в голові; невже через корову, яка заповзялася водити мене з халепи в халепу? Адже для нього не таємниця, що я — спекулянт і слава моя не абияка. Хіба не знайшлося когось гіднішого заступитися за нього?
— Не знайшлося! — відповів на його думки Терещенко. — В межових ситуаціях, — а вони завжди з'являються тільки в смертельній небезпеці, — де людина ангажується не одним пальцем, а вся, зі сліпучою чіткістю відмежовується добро від зла і зникають тіньові переходи "доброзла", що панують у ситому, вільному від страху перед безпосередньою загибеллю суспільстві (де зло, — від жиру, очевидна річ, — обожнюють як щось подиву гідне через те, що воно не встигло запустити своїх пазурів у своїх дрислякуватих обожнювачів), і люди, які за сприятливіших умов померли б шанованими, чесними й добрими, оскільки їм ніколи не довелося проявити ні справжньої чесноти, ні доброти, в суспільстві, що живе під Дамокловим мечем, виявляються нікчемними тварюками, підлими й боягузливими. Тому й стається, що благенькі добрячки за межових обставин, затуливши невинні зіниці, ніколи не бачать, як у їхній присутності катують і вбивають іншу людську істоту, бож треба рятувати насамперед власну шкуру, своя сорочка ближча, а крім того, пощо зайво побиватися, коли завжди є виправдання: хіба я винний? Не я убивав! Моя хата з краю! — через це й не знайшлося. Але (в цьому я ніколи на мав нагоди пересвідчитися), — дехто про вас лихої думки, я не раз чув, як вас обзивали заразою й гірше, усім не догодиш! — проте я чомусь переконаний, так я відчуваю, і це відчуття й штовхнуло мене шукати у вас порятунку, — ви добра людина й не відмовите.
"От новина! — ще більше здивувався Дмитрик, — це мене вперше в житті назвали доброю людиною, і то не інакше як через корову, яка, скориставшися, що я з нею заговорив (ну, напосідала ж, як тут не заговорити?), силкується вманеврувати мене туди, звідки важко вибиратися назад".
— Якщо ви згодні, не гаймо часу, бо це вкорочує віку. Ходімо одразу ж на поліцію, де ви посвідчите про ті кілька фактів з мого, клянуся вам, чесного життя, які я вам по дорозі розповім, їх не багато. Ви мені довіряєте?
— На поліцію?
— Ви боїтеся!
— Що ж такій чесній людині, як я, боятися? — зареготався Дмитрик з власного дотепу, дивлячись на завжди мовчазного, однак чимось симпатичного (чи від того, що він так кумедно метеляв руками, чи від того, що, говорячи, він якось незвично морщив ніс), а тепер вкритого червоними від хвилювання плямами і незвично рухливого Терещенка, якому Дмитрик просто не годен був відмовити, навіть якби на поліції й вирішили раптом прискринити його за чийсь призабутий огріх супроти законности, керуючись засадою (зрештою, Дмитрик не тільки сам притримувався цієї істини, а й хлопців своїх привчив), що коли людина зайвий раз муляє очі представникам справедливости й порядку, цим вона сама напрошується, аби нею докладніше поцікавилися, що аж ніяк не входило в його пляни, бож хіба таємниця: чим менше кимось цікавляться, тим врівноваженіше на душі?