Зрештою, коли публіці ставало неясно, що в даний момент знаменують собою поодинокі картони (а такі ситуації виникали щоразу, як Наталка, Лідія Остапівна, Тамара, Федьо і Дриґаль, жонґлюючи картонами, бігали на кону, зображуючи феєричні масівки), і варії кави-чаю на нарах під стінами, замість губитися в здогадах, починали бряжчати ложками й бляшанками, конкуруючи з оркестрою в одній особі: Антоном Дубасюком, що грав на дримбі, тулумбасі, цимбалах, а особливо незрівняно (і то не лише коломийки чи метелицю, а й Бахові кантати) на звичайнісінькій гребінці (партерники, що сиділи в безпосередній близькості до акторів, здебільшого утримувалися від коментарів, бо роз'юшений Федьо колись у перебігу лицедійства, не перериваючи гамлетівського монологу, сплигнув зі сцени й копнув невдоволеного ворохобника під ребро, аж довелося кликати Гаркушу), то актори сповільнювали метушню, піднімали правицю, мов для присяги, й заримованим експромтом (школа Теплухи, який кохався в римованих експромтах) пояснювали: даний картон — залізниця, Віндсорський замок, терми Каракалли, сад, гора, чи ще якась частина природи (бувало й таке, що картон втілював скупість, ревнощі, геніяльність, глупоту чи сумління, — Теплуха не відступав від засиди: глядачів треба виховувати), а тоді далі продовжувати лицедійство, ані трохи не переймаючися позапрограмовим відхиленням, бо публіка (за малими винятками) цінувала, як актори стараються для неї, актори ж, своєю чергою, попри виснажливий режим непогамовного Теплухи знаходили винагороду в тому, що вони для таборян справжні лицедії, — дотепні, суґестивні й талановиті, ніби вони грали на столичній імперській сцені, а не в дипівському таборі, де кожен з острахом очікував своєї долі, хоч намагався й не думати про майбутнє, базікаючи про сторонні дурниці з безтурботністю і веселістю, з якою (попри настанову поговорити на прощання від серця до серця, не збиваючися з фальшивого сорому на несуттєве) Терещенко й Дмитрик, перекидаючися незначущими словами (замість тих вогненних, що не виходили з грудей, — чи ті вогненні так ніколи й не потрапляють назовні?), протислися до залі, де вже попри ранню годину товклося повно цікавих: на нарах, лавах, по обидва боки підковою на підлозі вже позаймали місця, лише посередині партерники ще стояли галасливими купками й смалили самосад упереміш з американськими цигарками, хоч актори й благали утримуватися від кіптюження, оскільки під час вистави (особливо єдиній Федьовій легені, — друга за незалежність України лишилася в концентраку) бракувало повітря.
А втім, курії не довго пахкали димом, бо Олесь дав знак, що востаннє вивітрює приміщення, і кіптюжники, погасивши недопалки (хто об підлогу, хто об власні закаблуки) поховали цінні рештки до кишені.
Олесь ще раз провів інспекцію, позачиняв вікна, крім двох продуховин угорі, і сигналізував Славкові. Публіка замовкла. Погасло світло. Тільки з суфлерської будки, де блимало то довшими, то коротшими спалахами, Атанасій Щербак вистромив голову, уважно оглянув тьму, в якій зникли глядачі, помацав повітря, скільки сягала рука, й заходився лагодити перед собою дві миски з парафіною, кожна з десятком каганців на випадок, як погорять корки.
Почалася вистава. Славко навів смугастий прожектор на завісу, на тлі якої сам Терентій Теплуха виголосив пролог, по черзі притуляючи до обличчя розмальовані покришки від таборових баняків з півнячими, віслюковими й сонцеподібними (професор Цуркалевський охристив ці реквізити масками Агамемнона) зображеннями, що, за висловом Теплухи, не лише з огляду на більшу виразистість, а й на гігієну (від покришок, добровільного датку кухні театральному колективові, — на відміну від порохнявих шмат, бодай не обкидувало чиряками), найліпше виконували функцію личин, які він тримав на шнурку за спиною, але Дмитрикові чомусь нічого не запам'яталося з Теплушиного говорення, хоча серед публіки подекуди зривався сміх на підтвердження, що Теплуха сипле жартами.
Потім, загримівши бляшаними прикрасами, ривками, однак покищо без пригод (оскільки, крім Михася Панасюка, ніхто не зауважив, як тієї ж миті, перетявши завісу з її гомінкими оздобами, до залі влетіла вогненна тарілка, яка, описавши в пітьмі велетенське "О", щезла крізь стелю, встигши вихопити з-за перегородки Таращукового гнідого) розсунулася чи радше — від'їхала набік завіса, і на сцені з-під фіялкового картону підвелася симетрично переполовинена гримом і одягом на дві різні постаті Тамара.
Дмитрик плеснув їй (він взагалі любив поплескати, аби підбадьорити акторів), та на нього зашикали, щоб не заважав: Тамара саме сіла в летючу тарілку, яку за бічні петлі — вушка поставили перед нею Ілько й Самійло Заславські (вона покищо не літала), — й заходилася з надхненням деклямувати монолог, схожий то на голосіння, то на базарну балаканину, лише якось незвично посічену на склади (не виключене, що Тамара, за вказівками Теплухи, заради більшої милозвучности до кожного слова додавала по зайвому складу), бо Дмитрик, крім частих "но", "ри", "во" нічого не міг добрати, навіть коли на підмогу Тамарі вибігли на кін погруддя Наталки й Федя на цибатих крейдяних кінцівках (оскільки тулуб Наталки й Федя обтягувало чорне трико, з якого на тлі оксамитової ширми, обліпленої рештками колись пишної вечірньої роби Лідії Остапівни, — ширму слідом за Наталкою й Федьом добровільно носив Яцько Пістряк, що цим способом нарощував собі зачев'яділі м'язи, потрібні бігунові на великі віддалі, — вирізнялися самі тільки обличчя, руки й ноги, густо нахлястровані саморобним білилом, — Теплуха особливо пишався цим винаходом попри коментарі Ігоря Тарасовича Гирі, театрознавця й гіпохондрика, що псував йому настрій заувагами, мовляв, це майже, як у Кабукі, — то й дійсно створювалося враження, ніби на сцені рухаються безтілесні погруддя на ногах), також щось голосно виголошуючи, з чого Дмитрик виснував: до нього, ймовірно, перестало доходити значення слів, як це трапляється лише за крайнього внутрішнього виснаження чи за великої перевтоми, а її він одразу ж мусів подолати, аби не заснуло в душі те нове, що веліло йому вибрати путівець, на якому він себе ніколи не зважився б уявити, хоч тепер і стояв на ньому обома ступнями, а Терещенка штовхнуло супроводжувати його на цю виставу, що, замість зблизити їх, раптом, і то саме тієї миті, як щезли між ними останні перегородки, які відчужують людину одну від одної, відмежувала Дмитрика і від Терещенка, і від усіх таборян, ба навіть від самого себе.