Амалія. Хоч-не-хоч я повинна слухати, адже Франц фон-Моор став повновладним господарем.
Франц. Авжеж, і саме про це я хотів з тобою поговорити... Максіміліан опочив у склепі предків. Я — господар. Але я хотів би цілком ним бути, Амаліє... Ти знаєш, чим ти була для нашого дому, на тебе дивились як на дочку Моора, його любов до тебе навіть саму смерть пережила. Ти, звичайно, ніколи цього не забудеш?
Амалія. Ніколи, ніколи! І хто б міг так легковажно це забути за веселим бенкетом!
Франц. За любов мого батька ти повинна винагородити його синів. Але Карл умер... Ти дивуєшся? В тебе паморочиться голова? Це й справді така висока, принадна думка, що вона може приголомшити навіть жіночу гордість. Франц під ноги топче надії найблагородніших панночок, Франц приходить і пропонує бідній, безпомічній без нього сироті своє серце, руку... а разом з ними й усе своє золото, усі свої замки і ліси. Франц, якому всі заздрять, якого всі бояться, добровільно оголошує себе рабом Амалії.
Амалія. Чом блискавка не спалить цього нечестивого язика за його слова злочинні! Ти вбив мого коханого, і Амалія назве тебе дружиною! Ти...
Франц. Не так гостро, всемилостива принцесо! Звичайно, Франц не вигинається перед тобою, як воркуючий селадон !, звичайно, він не вчився, як томний аркадський пастушок 2, зві* ряти лунам гротів і скель свої любовні жалі... Франц говорить, а якщо йому не відповідають, то він буде наказувати.
Амалія. Ти, хробак, будеш наказувати? Наказувати — мені? А що як твій наказ повернуть тобі із зневажливим сміхом?
Франц. Ти цього не зробиш. Я знаю ще засіб, який зламає гордість упертої мрійниці,— монастирські мури!
Амалія. Браво! Чудово! За мурами монастиря знайти назавжди захист від твоїх очей василіска 3 і мати досить дозвілля,
1 Селадон — головний персонаж романа "Астрея" французького письменника Оноре д'Юрфе (1568—1625), синонім сентиментального коханця.
2 Аркадський пастушок — літературний образ щасливих, безтурботних людей, що живуть на лоні природи. Аркадія — частина стародавньої Греції, вславлена багатьма поетами як країна простоти звичаїв і щасливого пастушого життя.
3 Василіск — казкова тварина, напівптах, напівзмія, що нібито вбивала одним своїм поглядом.
щоб мріяти про Карла. Я вітаю твій монастир! Вітаю мури монастиря!
Франц. Ха-ха! То он як? Стережись, тепер ти навчила мене уміння тебе мучити. Мій погляд, наче вогнекоса фурія, виб'є з твоєї голови ці вічні химери про Карла; страхітливий образ Франца, немов із засідки, підстерігатиме тебе з-за образу твого коханого, як зачарований пес, що лежить на скарбах підземних... Я за коси приволочу тебе до каплиці, зі шпагою в руці вирву з твоєї душі шлюбну обітницю, силоміць зійду на твоє дівоче ложе і горду соромливість твою здолаю ще більшою гордістю.
Амалія (дає йому ляпаса). Візьми спершу це в посаг.
Франц (розлючений). Ха! Вдесятеро і ще раз вдесятеро буде тобі за це відплачено! Не дружиною моєю — цієї честі тобі не бачити — ти будеш полюбовницею в мене, і чесні селянки пальцями вказуватимуть на тебе, коли ти зважишся перейти вулицю. Скрегочи зубами, проймай мене жагучими, убивчими поглядами,— мене тішить жіноча лють, ти від неї ще прекрасніша, ще більш жадана. Ходім — цей опір окрасить моє торжество, надасть насолоди насильним обіймам. Ходім до мене в кімнату! Я палаю пристрастю... Ти мусиш зараз же йти зі мною. (Хоче повести її силоміць.)
Амалія (кидається йому на шию). Прости мені, Франце! (Коли він хоче її обняти, вона вихоплює в нього з піхов шпагу і швидко відступає.) Бачиш, лиходію, що я можу тепер з тобою зробити! Я жінка, але жінка, доведена до нестями. Посмій тільки розпутною рукою доторкнутись до мого тіла — і ця сталь пройме твої похітливі груди, і дух мого дяді спрямує мою руку! Геть звідсіля в цю ж мить! (Проганяє його.) Ах, як мені добре! Тепер я можу вільно дихнути... Я почуваю в собі силу коня, що креше іскри копитами, лють тигриці, що переслідує ревучого звитяжно крадія її малят... У монастир, каже він... Дякую тобі за цю щасливу думку! Нарешті, обманута любов знайшла собі притулок — монастир... Хрест спасителя — ось пристановище обманутої любові. (Хоче йти.)
Герман несміливо входить.
Герман. Панно Амаліє! Панно Амаліє!
Амалія. Нещасний! Чого ти від мене хочеш?
Герман. Зніміть тягар з моєї душі, поки він не затягнув її в пекло. (Падає перед нею навколішки.) Простіть! Простіть! Я дуже вас образив, панно Амаліє!
Амалія. Встань! Іди звідси! Я нічого не хочу знати. (Поривається йти.)
Герман (затримує ті). Ні! Зостаньтесь! Заклинаю вас богом! Заклинаю вас вічним богом! Ви повинні все знати!..
Амалія. Ні звуку більше... Я прощаю тебе... Іди собі з миром. (Поспішає до виходу.)
Герман. Вислухайте одне тільки слово —воно поверне вам спокій.
Амалія (вертається і дивиться на нього здивовано). Як, друже? Хто на небі й на землі може повернути мені спокій?
Герман. Це зможе одне слово з моїх уст. Вислухайте мене!
Амалія (співчутливо бере його за руку). Добра людина... Чи може одне слово з твоїх уст відчинити браму вічності?
Герман (встає). Карл — живий!
Амалія Xскрикує). Нещасний!
Герман. Це так... Ще одне слово: ваш дядя...
Амалія (кидається до нього). Ти брешеш.
Герман. Ваш дядя...
Амалія. Карл — живий!
Герман. І ваш дядя...
Амалія. Карл живий?
Герман. І ваш дядя теж... Не зрадьте мене. (Вибігає.) Амалія (довго стоїть мов скам'яніла, потім зривається з місця і біжить за ним). Карл — живий!
ЯВА ДРУГА Берег Дунаю.
Розбійники розташувалися на пагорку під деревами; внизу пасуться
коні.
Моор. Тут я ляжу відпочити. (Падає на землю.) Я весь як побитий. Язик сухий, мов черепок.
Швейцер непомітно зникає.
Я хотів вас попросити зачерпнути мені пригорщ води з того струмка, але й ви усі смертельно втомлені.
III в а р ц. І вино в наших бурдюках усе вийшло.
MOOD. Гляньте, які гарні хліба! Дерева гнуться під тягарем плодів... Повні надій виноградні лози.
Г р і м м. Рік удався врожайний.
Моор. Ти гадаєш? Отже, хоч одна краплина поту на цьому світі буде винагороджена... Одна?.. А вночі, може, випаде град і виб'є все до останку.
Ш в а р ц. Це цілком можливо! Усе може загинути за кілька годин до жнив.