— Ну, запрошував назад? іНовеїрнутеея сюди просив? Кликав?
— Ви ж знаєте...
— Я все знаю, а от хочу пточути вад тебе, бо ми з тобою однаково відповідаємо за Карналя. Він, брат, мов та велика дитина. А про Совинського 'я ж тобі розповідав. Хлопець меткий і баламутний. Повернеться — знов тут почнеться...
— Петро Андрійович дуже високої думки про Совинського як про спеціаліста.
— А я — ти думаєш — якої? Теж високої! Але Петра Андрійовича цікавить тільки технічний бік справи, а я відповідаю за людський елемент. Спеціаліст Совинський прекрасний. А як людина? Що за чоловік? Хто це знає? Я знаю, бо відповідаю. То, кажеш, не запрошував? І зустріли вас, мабуть, неважно, раз ви так швидко прикотили назад?
— Зустріли нормально.
— Обід де був?
— В обкомівській їдальні.
— Теж мені обід. Ті самі сімдесят шість копійок, що й у нас. Навіть пива не дають. Не могли пообідати в ресторані? Хто вас зустрічав? Директор заводу? Мабуть, молодий. Молоді нічого не знають і не вміють. Старі кадри, ті знали поводження. А тепер комсомолія пішла — суцільна несолідність. Ну, доїдай шніцель та йди до свого академіка. Він чому не обідає?
— Не знаю. Він не завжди обідає. Забуває.
— А ти нагадуй. Не бійся нагадувати. Тобі довірено все — здоров'я Карналеве теж.
Кучмієнко добродушно поплескав Олексія Кириловича по плечу й пішов з їдальні, милостиво розкланюючись з керівниками відділів і даруючи усмішки всім, хто траплявся йому на дорозі. Усміхнений тигр! Стрибне — й не помітиш. Але тигр стрибав за поживою, а Кучмієнко? Він лишався для Олексія Кириловича незбагненним і загадковим. Небезпечний — так, але чому? Може, через те, що його підозріливість межувала з про-видництвом. Такий, коли вже захоче, доскіпається до всього. Побоюючись, що Кучмієнко не заспокоїться і, не задовольнившись його запевненнями, все ж спробує розвідати більше про їхню поїздку, надто ж про повернення, Олексій Кирилович вирішив попередити Анастасію.
Знайшов її по телефону в редакції лише другого дня, спитав, чи міг би з нею побачитися в зручний для обох час, Анастасія спитала його:
— А який час для вас найзручніший?
— Взагалі-то в мене день ненормований, Петро Андрійович часто затримується на роботі; а я то й ще частіше, але це не має значення.
— А вдома вас не лають?
— Дружина ще й рада, коли я приходжу лшне: пізно, аби переспати. У нас, знаєте, малометражна двокімнатна, а ми маємо двох хлопчиків, такі жваві й веселі парубки, що для мене місця в квартирі, власне, й не лишається.
— Чому ж академік не подбає за квартиру длж вас?
— Він квартирами не займається,, до того ж. я ще мало тут працюю. Та ми з дружиною й не скаржимося.. Район гарний, сонячна сторона, близько дитсадочок. Одне слов©,, все прекрасно. Про мене ви не думайте. Коли, зручно вам?
—> Можна було б сьогодні, але я ввечері пообіцяла бути в Будинку мод. Давні мої інтереси. Іноді я помагаю дівчатам демонструвати моди.
— Де це?
— А ви ніколи не були в Буддаку мод?
— Уявіть собі.
Вона сказала, куди приїхати, і він добрався туди, коли вже почалася демонстрація моделей, пропонованих на осінь... Жіночі костюми з довгими, конусоподібними спідницями (майже все в клітинку, ніби в Кучміешка, тільки й того, що клітинка тут ще більша і виразніша), легенькі пальта,, розширені донизу, все гарно розлітається;, оголюючи стрункі шги модельерок, взуті в черевики— на ВИСОЧІЄІШІШХ товстих підборах, (підборами просто по чоловічих серцях,, трах, трах, трах!:), вже без "платформи", на тоненькій підошві, високі дівчата протаивали по вузькому помосту, що пролягав посеред залу, ступали дрібно, мов^ спутані, тупцювалися майже на місці, щоб дати можливість, глядачам оцінити переваги того чи іншого ансамблі®, якоїсь вдалої дрібнички, деталі, акценту, кольору, виточки, шва. Дівчата всі високі, розмальовані, пихаті, неземні, ось образ двадцятого віку, летючість, нематеріальність, космічність, суцільний твіггізм, великоока задума на всіх лицях, зневага— до— земних справ. Олексій Кирилович* ніяк не міг розпізнати Анаетаєію серед модельерок, всі дівчата здавались однакові, всі неприступні, горді, якесь нове плем'я, новітні завойовниці й повелительки. Серед товстих, бридко і з претензією^ одягнених жінок Олексій Кирилович почувався— старомодним, чужим для: отих високих і великооких, навіть смішним, мимоволі щулився, малів, втягував голову в плечі, вгнічувався в стілець. Забув про престижність своєї професії, про те, що він носій прогресу, творець НТР. Тут умирали всі престижі, зникала ієрархія, зміщувалися цінності, тут панувала краса, перед якою відступало все на світі, яку треба або приймати, або бути знищеним нею безжально.
Анастасія нарешті побачила його в залі, змовницьки кивнула до Олексія Кириловича, і в нього відразу пропало почуття нижчості. Спробував навіть подумати, що сказав би Карналь, опинившись тут, але нічого путящого придумати не міг, тим часом Анастасія, звільнившись, вибігла до залу, гнучко звиваючись між стільцями, пройшла до Олексія Кириловича, сіла поруч з ним, тихо привіталася.
— Вам цікаво?
— Незвично.
— Дивитиметеся до кінця?
— Міг би вже й піти. Ще треба мені на роботу.
— То давайте вийдемо.
Олексій Кирилович не знав, як заговорити з Анастасією. Вже каявся, що приїхав. Смішна роль, коли й не принизлива.
— Вам не дзвонили з нашої фірми?
— Крім вас, хто ж міг?
— Що писатимете про академіка?
— Досі нічого про нього не знаю, а враження... Кого тепер цікавлять враження молодої журналістки?
Вони стояли на тротуарі, люди обминали їх, усі кудись поспішали, Олексій Кирилович упіймав себе на бажанні зірватися й побігти слідом за перехожими. Що може бути привабливішого, ніж отак бігти по тротуару, знаючи, що тебе десь ждуть, що ти маєш щось негайно зробити, і не щось, а добре діло. А він звик, щоб його ждали, звик робити добрі діла, не міг заснути, коли за день нікому не зробив послуги, не поклопотався про когось, не організував, не забезпечив, не зустрів, не провів, не влаштував. У ньому жила майже фізіологічна потреба добрих справ, він ніколи не ждав ні подяк, ні нагород, не дбав про користь для самого себе — аби лиш було добре іншим людям. Пояснював це так само, як сьогодні Анастаса': малометражною квартирою. Вдома для нього немає місця, тому доводиться якось використовувати надмір часу, він витрачає його на служіння іншим. Лицар надміру часу серед суцільного цейтноту, в якому задихається двадцяте століття. Дивогляд, незбагненність, загадковість, але хіба ж професія помічника — не загадковість для людської натури? У демократичному суспільстві, де для кожного відкрито всі дороги, знаходяться люди, які зрікаються, власне, всього в ім'я безкорисливої помочі іншим. Щоправда, помагають талановитішим, обдарованішим, ціннішим для суспільства, але коли ти ще молодий, то хто може визначити твою справжню цінність?