* Останній аргумент (латин.).
Касирові було років сорок, його лисина блищала у світлі лампи Карселя, яка стояла на столі. Блищала й сивина, що притрусила жмутики чорного волосся, які збереглися по боках круглої, мов куля, голови. Обличчя теж було кругле, кольору червоної цегли. Навколо синіх очей залягли зморшки. Руки були пухкі, як у всякого товстуна. Сюртук із синього сукна, трохи злинялий на ліктях та швах, і складки лиснючих панталонів набули потертого вигляду, свідчачи про певну зношеність, вигляду, з яким марно бореться щітка і який для людини, схильної до поверхових оцінок, є певною ознакою того, що перед нею чоловік ощадливий, чесний і в достатній мірі аристократичний або по-філософському настроєний, щоб носити старий костюм. Правда, нерідко можна зустріти людей, які, заощаджуючи на дрібничках, нестійкі, марнотратні або безпорадні в найважливіших питаннях життя. Петлицю касира прикрашала стрічка ордена Почесного легіону, бо за часів Імперії він служив командиром драгунського ескадрону. Пан де Нусінген, спершу постачальник, потім банкір, мав колись нагоду пересвідчитися в порядності свого касира, що посідав тоді високе становище, втрачене внаслідок несприятливих обставин, і в знак своєї довіри й пошани призначив йому п'ятсот франків платні на місяць. Касиром воїн став у 1813 році, коли одужав від рани, яку дістав у битві під Студянкою під час безладного відступу з Москви, після того як цілих півроку пронудьгував у Страсбурзі, куди за наказом імператора посилали деяких старших офіцерів для особливо дбайливого лікування. Цей колишній офіцер, на прізвище Кастаньє, мав чин полковника у відставці й отримував дві тисячі чотириста франків пенсії.
Кастаньє, в якому за десять років касир знищив солдата, зумів здобути в банкіра таку довіру, що, крім своїх прямих обов'язків, завідував діловодством у особистому кабінеті Нусінгена, розташованому за касою, куди барон спускався потайними сходами. Там вирішувалися справи. Там, наче крізь сито, просіювалися пропозиції, там вивчали становище на біржі. Там виписували акредитиви. Там, нарешті, зберігалася головна бухгалтерська книга і журнал щоденних записів, де підсумовувалася робота всіх відділів банку.
Замкнувши двері, через які можна було вийти на сходи, що вели на другий поверх, у парадні приймальні обох банкірів, Кастаньє знову всівся і якийсь час роздивлявся кілька акредитивів, виписаних на ім'я банку Уотскілдайна в Лондоні. Потім узяв перо і внизу кожного з них підробив підпис: Нусінген. Міркуючи, котрий з підписів вийшов у нього найліпше, він раптом рвучко підвів голову, ніби його вкусила муха, скоряючись раптовому відчуттю, що прокричало йому в самісіньку душу: "Ти тут не сам!" І справді фальшивник підписів, побачив, що біля віконечка каси, за ґратами, стоїть якийсь чоловік, і так тихо, що навіть дихання його не було чути, ніби він і не дихав зовсім. Мабуть, він увійшов сюди крізь двері з коридору — Кастаньє помітив, що вони навстіж розчинені. Уперше в своєму житті старий воїн так перелякався, що аж заціпенів, роззявивши рота і втупивши сторопілий погляд у незнайомця, який міг налякати й одним своїм виглядом, незалежно від таємничих обставин своєї появи. Видовжений овал обличчя, опуклий лоб, неприємний колір шкіри незнайомця, як і його костюм, свідчили про англійське походження. Від нього так і тхнуло англійцем. Досить було глянути на його сюртук із великим коміром, на пишну краватку, що ніби підпирала плескаті трубчасті складки білого жабо, на тлі якого ще мертвотнішим здавався блідий колір незворушного обличчя, де вирізнялися холодні червоні губи, ніби призначені для того, щоб висмоктувати кров у мерців, і зразу ставало очевидно, що цей багатий англієць, вбраний майже по-пуританському, вибрався на пішу прогулянку, і чорні гетри, звичайно, застебнуті в нього вище колін. Очі незнайомця палахкотіли сліпучим блиском і, здавалося, пронизували душу; застиглі риси обличчя тільки підсилювали це враження. Сухий і кощавий, англієць ніби носив у собі приховану істоту, яка прагнула все пожерти і не могла вгамувати свій голод. Мабуть, він так швидко перетравлював харч, що міг їсти, не зупиняючись, причому на його обличчі не з'являлося ні кровинки. А барило токайського вина, яке називають предківським, він, либонь, вилив би собі в горлянку за один раз, не затупивши кинджальної гостроти свого погляду, що читав у душах, і не скаламутивши жорстокої ясності розуму, який, здавалося, проникав у сутність речей. Було в ньому щось від хижої і спокійної величі тигра.
— Пане, я прийшов одержати гроші по цьому векселю,— сказав він Кастаньє голосом, що зачепив у касира кожен нерв і змусив їх усі забриніти, ніби крізь нього пропустили сильний електричний розряд.
— Каса зачинена,— відповів йому Кастаньє.
— Вона відчинена,— мовив англієць, показавши на касу.— Завтра неділя, і чекати я не можу. Моя сума — п'ятсот тисяч франків. У вас у касі стільки грошей знайдеться, а мені вони потрібні, щоб заплатити борг.
— Але як ви сюди увійшли, добродію?
Англієць посміхнувся, і Кастаньє заціпенів від цієї посмішки. Важко було уявити собі відповідь рішучішу й категоричнішу, ніж презирлива і владна складка його губів. Кастаньє обернувся, взяв п'ятдесят пачок банкових білетів по десять тисяч франків у кожній і коли подав їх незнайомцеві, що кинув на конторку вексель, акцептований бароном Нусінгеном, його пойняв конвульсивний дрож — він раптом помітив, що з очей у незнайомця виходять червоні промені й падають якраз на фальшивий підпис на акредитиві.
— Вашої розписки... тут... немає...— пробелькотів Кастаньє, глянувши на зворотний бік векселя.
— Дайте перо,— сказав англієць.
Кастаньє простяг йому перо, яким щойно сфальшував Нусінгенів підпис. Незнайомець підписався Джон Мельмот, потім повернув перо і документ касирові. Поки Кастаньє роздивлявся підпис, який ішов справа наліво, на східний взірець, Мельмот зник, і то зовсім нечутно, отож, коли касир підвів голову, він аж скрикнув, не побачивши перед собою клієнта і відчувши біль, який наша уява приписує впливу отрути. Перо, яким користувався Мельмот, викликало в нього відчуття теплоти в нутрощах, а до горла йому підкотилася нудота, наче він прийняв блювотне. Оскільки Кастаньє здавалося неможливим, щоб англієць здогадався про його злочин, він приписав свій хворобливий стан тому тремтінню, яке, на думку багатьох, неминуче охоплює людину в ту мить, коли вона учинить щось лихе.