— Яка ж вона? — поет не зумів сховати свою цікавість.
— Яка? Інакша, ніж я, зовсім інакша. Досить з вас?
— А хто ж вона така? — відповів поет питанням, трохи засоромлений.
— Вона була "конторською панною" при тій газеті, де він працює, а тепер вона — жінка свого чоловіка, чи пак "мужня жона". Ким же їй ще бути?
— Ну могла б і тепер служити…
— У неї інша служба! — мовила актриса з коротким сміхом, подібним до кашлю. — Як я прийшла до них, вона саме купала найменшу дитину, а двоє плутались у неї під ногами, бились, верещали і доводили її до розпуки. Я хутко завважила, що прийшла дуже не в пору, саме час було класти дітей спати, а в сьому повинен був помагати й чоловік, бо пані й служниця-підліток купілем клопоталися. Він намагався удавати передо мною, що все се його не бентежить, а навіть бавить, але — бідняка — з нього таки напевне був би кепський актор! Я завважила, як він разів два витер хусткою лоба.
У їх було всього дві малесенькі кімнатки, і старші діти спали в тій, де сиділа я. Мені випадало піти собі додому, але я не пішла.
— Чому?
Вона знов засміялась.
— Як то "чому"? Я же прийшла в гості, і мене прошено "зостатись, посидіти", ну, я й зосталась, і посиділа, цілий вечір просиділа.
Її обличчя мало дуже неприємний вираз при тій мові. У поета знову заворушилось в грудях щось прикре супроти неї.
— Але ж вони запевне просили вас тільки з гречності, бо самі ж ви кажете, що ви прийшли не в пору.
— А що то мене обходить? Я хотіла і мала право добре роздивитись, як живе мій екс-наречений і його жінка. Тож то я сама так мала б жити, якби… Ну, я й роздивилась. Діти досить довго не хотіли спати, та й клопіт був, поки їх напоїли молоком тощо. Найменше було ще й хворе трохи, і його довелось носити, поки заснуло. Потім дітей, як поспались, загороджено ширмою, а ми засіли до стола, маючи пити чай. Але поки до чаю, то служниця кілька раз викликала пані в малу кухоньку, через яку і я переходила, бо то був єдиний хід в їхню господу. Потім пані викликала пана, і вони щось довгенько шепотіли. Потім служниця скілька раз кудись бігала, знов викликала панів і знов були таємні наради. Потім пані пішла на довший час в кухню (підозріваю, що куховаркою, як і нянькою, була властиве вона, а служниця, дівча літ 12-ти, була тільки попихачем), мене "бавив" тим часом пан чи пак я його бавила.
— Про що ж ви говорили? — глухо спитав поет.
Вона насмішкувато глянула на нього.
— Про всякі веселі речі.
— Веселі?
— А ви що ж думали? Що ми без жінки заходились "відживляти давні спогади", або що я "ридаючи, впала йому в обійми", або що він "притяжений демонічною силою все покинув і, як вірний пес, пішов за мною"? Ой серденько, таке тільки в п’єсах буває. Ні, того вечора я грала зовсім іншу роль. Я розповідала йому про веселі "катання на тройках" з сибірськими багачами, про porte-bouquetes[77] з сторубльовок, даровані мені, про те, як я навчилась співати циганські романси і танцювати по столі. А як увійшла пані з мискою вареників і служниця нарешті принесла самовар, булки і традиційну "чайну" ковбасу, то я саме описувала "лукулловський бенкет" в Іркутську в ніч мого бенефісу. Наливши нам чаю, пані взяла шитво — дитячу курточку — і знати було, що то справді нагальна робота. Я сказала комплімент її зручності, а вона відповіла, що все шиє сама і собі, і дітям. Мені здалось, що й на панові убрання було її роботи. Я пообіцяла принести їй викройку наймоднішого фасону такої, як була на мені, сукні reforme… біднятко мусило подякувати. Ха-ха! У неї були продерті локті, либонь ніколи було й залатати.
— Я ніколи не думав, що ви можете бути такою недоброю, — сказав тремтячим голосом поет.
— А я не думала, що ви такий сентиментальний! Зрештою, вам воно личить, ви — поет та ще й ліричний. А я що ж? я собі "акторка"! Все-таки я з таланом грала в той вечір, тільки се вже було востаннє…
Поет широко розкрив очі на неї і не сказав нічого.
— Потім у нас розмова перейшла на літературу (бачите, як я добре запам’ятала "програму вечора"!), виявилось, що вони нічого не читають, він — через те, що забагато пише, а вона — "ну, куди вже їй читати"! Ще таки він знав хоч нові п’єси, бо "по довгу служби" вчащав до театру, а вона й того не знала, бо ходила вряди-годи, "як було кого з дітьми лишати", та й либонь, як була зайва контрамарка.
Однак ми говорили про нові п’єси, а більше про мої ролі. Я запевняла, що людину ніщо не може так загодити, як артистична кар’єра.
Поет сумно подивився на неї.
— І се було щиро?
— Не сподівалась я, що вам треба пальцем показувати на кожну точку над і! "Щиро? — Не щиро?" Не люблю я сих питань! Почім я знаю? Може й те і друге разом!
— Я думав, що в той момент ви справді могли те сказати щиро. Ви ж так злякалися колись перспективи злиднів, а тут же ви побачили їх навіч…
Вона перебила його нетерпляче: — Так що ж? Хіба се що зміняло? Ну, злидні, справді злидні, може ще й гірші, ніж я собі колись уявляла. Але ви може думаєте, що "іскра Божа" зовсім згасла в його очах? що голос його зовсім одмінився? Ой ні! Він тільки писати став ще гірше… І я добре тямила, що "викресати" з нього ту іскру таки можна було б, тільки не при такому хатньому оточенні… а іншого в нього ніколи не буде та й не могло б бути. Й о г о родина іншою не може бути, ви розумієте? Хоч би яка була його дружина, доля її була б не інакша, розумієте? — вона підвелась, на сей раз без стогону, і стиснула тремтяче його руку.
Він знов обережно одхилив її на подушки і сказав (він сам не тямив для чого): — Та люди часом знаходять щастя і кохання поза родиною і не з шлюбною жінкою.
Вона втомлено прижмурила очі.
— Про се неварто говорити, — мовила тихо, — се сюди не йде… він не такий…
— А як він відносився до своєї жінки?
— Здається, прихильно… та… якісь вони були немов чимсь винні одно проти одного. Так се все безглуздо…
Голова одхилилась набік, наче сама собою впала, так в’яло, безсило.
— Ну дограла я ото роль…
— Яку роль? — злякано спитав поет, йому здалось, що вона тратить притомність.
— Яку? Ну, тії ж одвідини "несудженого друга"… А потім вернулась додому і вже якось нічого не думала, не почувала, так мовби мене не стало на світі. То перше було щось не то каяття, не то гордощі, не то надія, а се вже нічого не стало…