— Ви про лелечу колонію? Покажу якось, чом би й ні?
— Атож, у різних куточках України цей птах має багато місцевих назв: лелека, чорногуз, бусол, боцян, боцюн, бузько, бузьок, гайстер, бушель, бушля, бусень, буцюн, айстер, гастір...
До того, що кураторка завжди самовдосконалювалась, усі звикли. Але те, що, крім наукових і латинських термінів, вона перелічила ще й на народні назви, для всіх стало новиною.
— А ще — жабоїд, длекотень, бовдур, неклейка, — чесала, мов по писаному, вчителька. — Веселик, гова, кукостверк...
— А в Леськовичах його ще Максимом, Іваном або Василем назива'! — додала Віта. — І вірять, що, як погукати бузька "Дядь' Петре!", він обернеться!
— Дядьку Петре! — задерикувато гукнула Софійка у відчинене вікно, проте цибаті бусли подаленіли, ставши лише розмитими плямками.
— Га? — спросоння озвалась із переднього сидіння (займала всі двоє місць, бо була собі нівроку, огрядна) географічка-історичка Олена Гаврилівна. —Хтось тут пташок розводить? А тваринок домашніх не хочете? Мені на іменини тушканчика подарували — може, кому треба ?
Тушканчик? Щось бачила таке на малюнках! Симпатичний звірок, але тут однозначно треба з мамою радитись! І Чорнобілці компанія!
Радість від передчуття тушканчика, від того, що побачила птахів у парі, аж клекотіла ("клекотень" — також лелеча назва!). Так хотілось дуріти, когось зачіпати, балакати, базікати, ляпати язиком, що геть забула за іншу бабусину Лінину пораду-прикмету: "В добрий час сказати, а в поганий — змовчати". Тим паче, нагода підкинути слово якраз підвернулась.
— Дивіться: чорний археолог! — ухопила Вікусю за лікоть і показала на картопляну плантацію за вікном.
Всі, надто ж Дмитрия, який зі своїм татом не раз ходив на пошуки нелегальних скарбів, ушнипились у чоловіка, на якого кивала Софійка і який швидко пропливав мимо.
Точнісінько таке спорядження бачила в Іваненкового батька: в руках на довгій трубці предмет, схожий на міношукач, за плечима — рюкзак, на голові — навушники...
— Але чого б йому ходити людськими городами, ще й серед білого дня? — засумнівалась Радзивілка.
— Дожились! — багатозначно зітхнула Софійка. Правда, відразу ж прикусила язика: чи не образила цим Іваненка?
Але він, здається, не слухав: примруживши очі, озирався на дивака.
— Гля’, вже й понавидумували! — здвигнула плечима незворушна Віта. — Дядь’ колорадів кропить, що ви з нього хо’?!
Ох, уже б хоч тут не мішалась, як не тямить! Ніби вона з чорною археологією діло мала!
— Точно, кропить! — аж пирснув сміхом Дмитро.
— Це ж пульверизатор! Ззаду — балон з отрутою! — підтримала його Леська.
— А... навушники? — не йняла віри Софійка.
— В навушниках музику слухає! — пояснив Дмитрик. — Сучасна техніка!
Це ж треба так помилитись! І бачила ж сто разів, як дідусь так само, лиш без навушників, кропив картоплі в Половинчику! Намагалась "тримати марку", але зрадливі щоки, здається, як завжди в таких випадках, уже зловісно палали, виказуючи її ганьбу.
Леська й Віта весело реготали. Могли бодай задля солідарності стриматись!
— Це, Софійко, просто твоя багата фантазія! — намагався згладити прикрість Дмитро.
— Цей хоч у навушниках, — врешті докинула Віта. — А мій сусід на все подвір’я вруба — ні солов’я, ні горобця не почуєш.
Але Софійка вже ображено втупилась у дорогу. І справді: в поганий час — змовчати... Ну переплутала, з ким не буває?..
Краще думатиме про того, хто справді вартий її думок! Як він там зараз, дорогий Пустельник? Сьогодні збирався на Київ... Це ж треба: дві людини, поєднані її, Софійчиним, неземним почуттям, які ніколи-ніколи не будуть разом!.. І десь цієї миті, якщо подивитись із космосу чи, може, нижче, з якоїсь літосфери чи стратосфери (знати фізику таки не завадило б), можна побачити відбитки їхніх облич на шибках автобуса — облич, що рухаються в протилежних напрямках...
А Сашкове обличчя у ці хвилини перебуває десь між ними посередині, вдома, у Вишнополі... Ясно, що воно стражденне, бо ж тужить за Софійкою. Сам винен: скільки не запрошувала, — затявся, що, бачте, всі гроші вклав у ремонт! і ще, бачте, шеф якусь роботу підкинув — нагода заробити підвернулась, гріх відмовлятись! Ну то хай і сидить собі зі своїм ремонтом і заробітками!
Десь у цій джинсовій куртці, яка так заважає на сидінні і якої Ліда Василівна не дозволила здати в багаж через "можливі червневі холоди", — Сашків гостинець. Оберіг, мовляв, а таємниця його відкриється потім. Неоковирний камінець, хіба що дірочка посередині. Ніби курячий бог, але не круглий, а продовгуватий, немов бумеранг. Натякав, щоб замість кулона його собі на шию вчепила. Мабуть, щоб Сашка не забула: таки раз по раз муляє у кишені, нагадує!..
Але про що на задньому сидінні шепочуться Ірка з аківкою Аською? Ще одна з їхньої святої трійці — Лізка — чогось не поїхала. Цікаво, чого? їм аж не личить без неї!
І чому гальорка мовчить? Геть Вадима не чути. Софійці, звісно, до того байдуже — незвично просто. Ах, там же десь Альбабарін. А він завжди обламує Кулаківського!
Софійка знічев’я озирнулась і... мов ошпарена, повернула голову назад. Вона перехопила Альбабарінів погляд!
Отже... Отже, і він?
Коли серце потроху вгамувалось, а від щік відлинула червона барва, спробувала міркувати тверезо. Оце лопала так попала! Мало того, що Дмитро, замість Лесі, на неї зирить, то ще й сердечне Лесьчине кохання — Альбабарін — до Софійки став небайдужий!
Нещасна Радзивілка: вона, нічого не підозрюючи, легковажно базікає з Іваненком!..
Нещасна й Софійка: відповісти взаємністю цьому симпатичному й загадковому ашникові не може навіть і думати, щоб не зрадити подруги!
Ні, ну, само собою, це неможливе ще й тому, що вірно кохає Пустельника...
Ох, як це витримати?!..
3. ОБСТАНОВКА ЕЛЕКТРИЗУЄТЬСЯ
З іншого боку, ну ніколи ще не була вона, звичайна Софійка зі звичайного сьомого... тобто вже восьмого "В", у такому центрі уваги! Ніколи не була об’єктом... симпатії кількох хлопців одразу! Невже таке може бути? Скільки прямих можуть проходити крізь одну точку? В Софійки поганенько з геометрії, але, здається, не менше десятка! Отже, два погляди на ній одній — не межа?