— Але в нас більше немає грошей! — розводила руками рюзгублена Ліда Василівна.
— Даруйте, пані, але міністеркггво з надзвичайних ситуацій приватних замовлень не фінансує. Пальне, пані, плюс задіяння людського ресурсу, плюс велика кількість гелікоптерів, плюс стресова ситуація, плюс погана видимість, плюс...
— Даруйте й ви, але ми зовсім не замовляли гелікоптерів, у нас під Зеленогір’ям зостався автобус, у нас, якщо хочете знати, завтра, тобто вже сьогодні, за планом Ялта! — до керівнички вже повернувся голос, і той голос був сердито-розпачливий.
Ялта! Господи, вони так і не потрапили в омріяну Ялту!
— Мовчу вже про елементарну людську вдячність, пані! — так само чемно й незворушно всміхався еменесний пацунчик.
— За що вдячність, перепрошуємо? — підключились фізрук та Олена Гаврилівна.
— Ну як же? Нам о дванадцятій годині ночі зателефонувала, — військовий зазирнув у записник, — Альбіна Петрівна Кулаківська, заявила, що в горах біля Панагії замерзає група малолітніх туристів і благала порятувати!
Всі очманіло заозирались. Яка Альбіна? Жодної Альбіни у них нема! Є, осьде він, Кулаківський Вадим. Але чого він зам’явся й і ніби намилився іти геть?..
— Вади-и-име! — левицею заревла ботанічна й ухопила його за рукав. — Ану признавайся, в чому справа?!
— А я що, я нічого, — задкував переляканий хлоп’як. — Я лише сказав мамі по трубі, ну, по мобілці типу, що холодно спати, хіба я що?
— Гаразд, якщо твоя мама така дбайлива, то чом не прийшла тебе зустрічати?
— А я що? Я до чого? — зацьковано оглядався Кулаківський, шукаючи, в яку б це шпарину втекти.
— Не прийшла, бо знала, що доведеться викласти бабки! — здогадалась раптом Завадчучка, яка тепер намагалася засвітитись перед військовими класними пацунчиками і ради цього, як і в Феодосійському музеї, пожертвувала Вадимом: так колись він пожертвував нею, здавши на Софійчину тітоньку.
— Атож, звісно, ми їй телефоном одразу назвали ціну, вона погодилась! — кивнув солдат.
— Тому й не прийшла-а-а-а! — загуділи вже майже всі вешники, бо добре знали кулаківську щедрість.
І знаєте що? — метала нерозчесаною гривою
Ліда Василівна, — ви їй рахунок поштою пошліть! Вулиця... Яка там?
Софійка добре знала Вадимову адресу і цієї миті переживала в душі тяжку боротьбу між бажанням справедливості-помсти й жалю до маминого синочка, якого, як-не-як, любила колись і який цеї ночі приніс їй ковдру, хоча й не свою.
— Малофонтанна, три! — військовий зазирнув до нотатника. — У нас, пані, вже усе на неї пробито, база даних наявна в повному обсязі!
— Ото й пошліть її... Пошліть їй штрафну квитанцію на ту базу даних, нехай оплачує, хай не буде така хитра! — заклекотіли батьки, і солдат мусив пристати на це колективне й одностайне рішення.
Помалу-помалу так усі й заспокоїлись, ні, скоріше змирились і стали розходитись. Бо що лишалося? Кулаківський щез, наче мильна булька, уже давно. Софійка обвела поглядом знайомий краєвид, звела очі на маму й тата (сонного Ростика покинули вдома на сусідку бабу Валю), і все було таке рідне, що забулась далека Ялта, і дівчинка, щасливо упавши в дорогі обійми, радо поспішила до найкращого у світі дому.
35. ДОМАШНІ НОВИНИ
Насолодившись домашнім затишком, рідним чаєм із баби-Валіними пундиками, натішившись Ростиком і Чорнобілкою (цікаво, як там Сніжана й малий Сергійко? Жаль, що Пустельник таки ж у Кореї, не може прибігти зараз у гості!), намірились проводжати на автобус Віту.
— Віт, розкажи ж нарешті, як минуло вчорашнє побачення? — тихенько спитала Софійка. Подружчині очі наповнились сльозами, і вона ледве прошепотіла:
— Ет, не пита’! То було так гарно, усе, можна сказати, лиш починалось, і так швидко обірвалось!.. Ні, я не мо’ про це говорити!
Ого, Ві-ку-куся таки добряче втюхалась, якщо й говорити не може! Тепер Софійка пригадала, як закохано і як страдницьки дивились Тимур і Віта одне на одного у мить прощання на аеродромі: хоч стояли не поруч і віддалялись у різні боки, їх наче відривали одне від одного по живому!
Озвався Вітин мобільник. По тому, як засвітилось її обличчя, Софійка збагнула, що то Альбабарін.
— Добре-добре! Я вийду у двір! Адреса? Соф’, яка ваша адреса? Тимур хо’ провести мене до автобуса!
Софійка назвала адресу і — самій було дивно — уже щиро втішалася тим, що леськівчанка, здається, розжилась на хорошого приятеля. А заодно, раз уже скасовується її власний похід на автовокзал, підступить нарешті до розмови з батьками, якої чекає мало не від початку морської подорожі.
— Мамо, тату, як ви дивитесь на те... Наша Олена Гаврилівна хоче безкоштовно подарувати... Словом, чому б нам не завести вдома тушканчика? — випалила, щойно за Вітою зачинилися двері.
Спершу була німа сцена, потім пішли багатослівні розпитування, з якої це, мовляв, речі Олена Гаврилівна проявляє таку нечувану щедрість, і до чого тут їхня, Щербанівська, й без того багатодітна (недавно у них квартирували всі три Сашкові сестри) й навіть
багатокігна (бо Чорнобілка на рибі вже стала ширша, як довша), родина.
І марно Софійка переконувала, що на цілу зиму тушканчик впадає у сплячку, а отже, економляться харчі й душевні затрати, — мамин присуд був категоричний:
— Бачу в ньому лише один плюс: він може стати харчем для Чорнобілки!
— Та Олена Гаврилівна казала, що він сам завбільшки як кицька!
— Тоді він поживиться кицькою! Словом, приймемо того твого звіра лише в тому разі, якщо хтось когось з’їсть!
І це каже вчителька, людина, що колись примушувала тата вивозити за місто, аби не вбивати, пійманих у пастку мишей!
З горя потелефонувала про свій несподіваний приїзд, себто приліт, і Сашкові.
— Виїжджаю найближчим автобусом! — радісно випалив хлоп’як.
Поки допетрала своєю невиспаною головою, звідки і з якого дива Сашко має їхати, а не йти, той уже стояв на порозі. Засмаглий, аж чорний, тільки зуби та очі світяться! Лише тиждень не бачились, а ніби змужнів, повищав і, ніде правди діти, дуже покращав. А як захоплено витріщався на Софійчину засмагу (очі в нього завжди широко розплющені, не те що в Андрія — завжди примружені)! Софійка аж зашарілась.
— Це тобі, — вже традиційно простягнув із-за спини букета, цього разу — садових тигрових лілій (Софійка, правда, більше полюбляє білі), — саме у Матвіївні зацвіли!