40. ГРОМОВІ СТРІЛИ
Сашко приїхав хоч і без попередження, зате на цілу добу. Пообідає-повечеряє в Щербанів (так Софійчині батьки наполягли), переночує у своїй відремонтованій квартирці й завтра знову на Матвіївку. Там зараз гаряче, селом газ проводять, роботи повно. Гм, було б дивно, якби інакше!
А поза зоною він, бо хата бабина трохи в ярку, та й узагалі по селі мобільник погано ловить.
— Хоч бери та листи пиши! — ніяково жартує Сашко. Бо ж знає, що грамотність у нього не дуже, а принципова Софійка на помилки не змовчить.
— Зате сьогодні цілий вечір — наш! — аж світився призахідним сонцем. — Як тобі ідея побродити старим парком?
— Ідея гарна, як і погода! — всміхнулась. — Саме теж про це подумала!
...Від поїздки на Південний Буг Сашко навідріз відмовився. Бачте, під баби-Ксеніним будинком усе розрито під труби, як же він те покине?
— Он у нас біля Холерного Яру теж ще відколи газ мали прокласти й не проклали, рівчаки розриті, і нічого! — умовляла Софія.
— Ох, яке ти ще дитя! — зітхнув і трохи наче аж зверхньо усміхнувся Фадійчук (як і... Андрій?). — Дай, Боже, тобі й надалі не знати отих хазяйських заморо-чок! Та й узагалі, може б, тобі на літо в Матвіївку до нас? Там і річка, і природа — куди тому Бугові!
— Якийсь... нудний ти, Їй-Богу! Ну, а я поїду, поки молода! Хоч світа побачу!
— ...Та я тебе й не тримаю! — сумно обізвався хлоп’як. — Це я в рівчаках загруз, а ти... Чого маєш удома сидіти?
Ну й справді! Таки не має чого!
— ...Це якби я міг тобі щось краще запропонувати, якби міг купити не те що катамарана, а цілу яхту, із парочкою скель та річкою на додачу... І не іграшкові, а справжні... червоні вітрила!..
Натяк на Андріїв сувенір у Софійки на шафі? Сашко ж досі його ніби й не бачив!
— Але ні, я й тоді б не вказував, куди і з ким тобі мандрувати! А зараз — то й узагалі... Це кожен мусить вирішувати сам для себе... Та й хіба ж можна русалоньці забороняти воду?.. — перевів на жарт.
Леле, а балакати навчився ж: чисто як загублений у часі аристократ Казимір Дашківський!
— Ох, ну, годі про воду! — зістрибнула з незручної теми, бо чомусь зробилося тяжко на серці. — Давай краще про камені! Колись ти обіцяв розказати про цей камінчик.
— А, ну так, — ще не відійшов од розмови про чергову довгу розлуку Фадійчук. — Хоч тут наче й розказувати нема чого... Це ще одна знахідка з колись нашого спільного сусідського, а тепер лиш мого дворища. Коли ото копав рівчаки під труби місяць тому, відкопав цю штуковину... Мовби звичайна, якби не та дірочка посередині... Пацани з мого класу казали, що
то курячий бог. Що він бажання виконує. Ну й залишив собі. А коли став більше читати... Вичитав одну прецікаву штуку: що саме отакі, продовгуваті, викривлені трохи і наче кулею пробиті камінчики називаються громовими стрілами. Або ще Перуновими: ти ж знаєш — дохристиянський бог такий був. Це ж, мабуть, із тих часів і легенда!
Якраз переходили Чортів місточок — струмок із хитким каменем посередині, і Сашко притримав Софійку за руку. І, як це в нього траплялось, руки вже не відпускав, промовляючи далі:
— Пишеться, що, за повір’ям, ці перунові стріли падають із хмар у грозу на всяку нечисту силу. Зариваються тоді глибоко в землю і виходять ближче до поверхні аж через три або сім років. І мають вони тоді цілющі або магічні властивості. Ніби такі громові стріли всяку біду одвертають. А водою, перелитою через отвір, лікуватися можна... Від ангіни чи що...
Над ставочком Софійка вирішила, що, мабуть, не стане забирати руки.
— А як почув, що тобі в дорогу — він легенько стиснув її долоню, — занепокоївся, бо ти ж ніколи ще так далеко не їздила! То відразу й вирішив: правда чи не правда про ті громові стріли, але якщо вже така знайшлась, то хай вона тебе захищає, раз я не зможу!
Софійка зашарілась і акуратненько визволила свою руку з мозолястої Сашкової. Не до речі зараз якісь серйозні розмови перед наступною далекою дорогою. Але камінчик! Це ж треба!..
— Чого ти мовчиш? — запитав по хвилі.
— А що казати?
— Просто здебільшого ти говориш, а мені й слова нема куди вставити!
— Угу, дуже дотепно! — хотіла за звичкою ніби сердито штовхнути хлопця в плече, але думки про камінчик відволікали від жартів.
Так вони й ішли якраз на досить чемній відстані, коли з-за повороту алеї, обнявшись, виринула закохана парочка. Туз із якоюсь — волосся фарбоване в чорне, аж синє (мабуть, чорнявки — його слабинка).
І якби зараз біля них на алею грякнула блискавка, Софійка здивувалась би менше. Від несподіванки й привітатись забула. Той також не був готовий до зустрічі, тільки муркнув щось невиразне, пронизавши поглядом.
Ет, шкода, що вони з Сашком бодай за руки не тримались, хай би побачив, що вона... Що в неї теж є хлопець!
— Гм, дивно, — здвигнув плечима Сашко, як уже відійшли.
— Що дивно? — зопалу трохи переборщила зі здивуванням.
— Що він свою дівчину має, а на тебе якось так... дивиться!
— Ет, чи ж мало на світі... дурнів? — мимоволі озирнулась на Козирного, втішаючись, що сутінки приховують від Сашка її спаленілі щоки.
...Туз також озирався! Ух, такий погляд метнув! Камінь би зворухнувся. І зворухнувся, здається. Сашків. На грудях.
Сашко не сказав нічого. І мовчав до самого її двору.
— Знаєш, я, мабуть, поїду з самого ранку, — заговорив уже біля хвіртки.
— Стривай, ти ж хотів аж увечері!
— Тобі на післязавтра збиратись, не заважатиму... Щасливої дороги!
— Що ж, тобі теж... — відхилила скрипучу хвіртку й непевно рушила до під’їзду.
Не сміла підвести очей, але відчувала, що він дивився їй услід. Сумно-сумно-пресумно. На мить захотілось махнути рукою на ту поїздку й вернутись, кинутись Сашкові на шию, розплакатись у нього на плечі!..
Проте блискавка сірих Тузових очей, що муляла зараз більше, аніж Перунова стріла, не дозволила озирнутись.
41 ЕМІГЕЯ
Ось уже й на місці. Облаштували табір, підкріпились привезеним із дому. Нарешті можна все роздивитись.
Ох, держіть її вдвох, бо одному нема чого! Софійка в Емігеї чи — в справжнісінькому раю? Краса ж яка, а пахнота! Липи не видно, але десь вона, мабуть, неподалік, бо п медвяний дух огонрув усе узбережжя. Глід, терен, ще якісь дрібненькі зелепушки-ягоди, кущі шипшини...