"І Дух Божий ширяв над водою..." — це щось із біблійної історії творення світу!..
"Смерть і народження — Море предвічне!.." — ой, хто ж це написав так правильно? Гете, здається?
Вздовж берега нерівними вервечками таборились намети відпочивальників. Софійка вже готова до них приєднатись, проте автобус котився все далі. Вчителі про щось радились, очевидно, вибирали місце.
Нарешті автобус відчинив двері. Випустивши очманілу від спеки й дороги братію, став незграбно розвертатись на піску і втаковлятись на стоянку, а всі туристи — хто в чому і хто як був — зі щасливим вереском сипонули до води.
Софійка забігла у хвилі по пояс, після паркого салону радо віддавшись прохолоді, відчуваючи, як остаточно змиваються зі шкіри й одягу залишки сажі. Яка це розкіш: зануритись у воду всім тілом і — попливти!.. Вода цікава, не така, як у річці: ніби аж виштовхує, пливти набагато легше! Тьху, ще й солона, але ж так і має бути! Це ж море! Виправдання найбільших сподівань!
Ліда Василівна ледве ублагала вишнопільців таки вийти на сушу й розвантажити автобус. На галай-балай ставили намети, облаштовували польову кухню (яка там кухня!). Урешті поодягали купальники. Софійка забула навіть про закохані хлоп’ячі погляди, а
Дмитро з Альбабаріним, певно ж, їх кидали. Пам’ятає лиш, як допізна талапалась, і хлюпалась, і плавала, і лежала на хвилях, і танула, і розчинялась у воді, як сіль!..
А ще — як доповзла ввечері до намету, як проковтнула тарілку якогось їдла, дбайливо підсунутого шкільною кухаркою, і, відгорнувши з обличчя мокре волосся, щасливо простяглась на спальнику.
Поруч так само щасливо потягувались Віта і Леся.
— Сплю на новому місці, присни’ чоловік своїй майбутній жінці! — ще мала силу пробубоніти Віку-куся.
Софійка з Радзивілкою здивовано глипнули на подружку. А потім стримуючи сміхи, втомленим старанним дуетом повторили примовку. Бо й правда: чого не скористатись нагодою і для повнісінького щастя ще й у майбутнє не зазирнути?
10. СеКРеТНИЦІ
Їх розбудив дощ. Ба ні — ціла злива: надворі, мов небо прорвало, шуміла й шуміла вода. Перший день — і таке розчарування!..
— Софко, Лесько і ти, як там тебе, Вікуко! — проривався крізь зливу голос Кулаківського. — Ви що, поприпухали в тій барлозі? Годі вже масу давити, Глюкоза, той, біологічка вже обломалась вас будити, мене послала! Скоро у місто валити, а ви дрихнете!
— Яке місто, дощ оно — точно валить! — заспано передражнила його Софійка (хоч би не здумав зазирнути — вона ж тут не зачесана й негарна).
— ілюмінатор відідрайте, сліпи роззуйте, який дощ? Заінтригована, Софійка навіть забула, що Вад побачить її запелехану голову, на якій мокрі звечора волосини, знову на заздрість Ірці, так і позастигали в різні боки, як антени. Розшнурувала дверці... Леле, це ж хвилі шумлять. Оце-то та-а-ак! Здрастуй, море!
— Пахлава-а-а слядкая медовая!
— Мідії, ряа-а-апани, крєвєткі!.. — підтвердили гарну погоду вигуки мандрівних пляжних торгувальників.
За хвилину дівчата наводили ранковий марафет.
— Чищу зуби новою щіткою, прийди у сні за своєю майбутньою жінкою! — пожартувала Софійка, розпаковуючи новеньку, придбану зумисне для поїздки, зубну щітку. — До речі, мені цієї ночі анічогісінько, тобто аніхтосісінько не снився!
Леся й Вікука старанно шурували своїми щітками по зубах.
— А вам? — запитала після красномовної паузи.
— Мені хтось такий... Не пам’ятаю... — пробубоніла Віта, старанно споліскуючи рота.
— Ну як не пам’ятаєш? — Софійка теж не збиралася здаватись. — Павлик? Вадим? Іваненко? — при останньому прізвищі механічно зиркнула на Дмитра, який помагав на кухні. І... знов перехопила його полохливий погляд!
Віку-ку ніяково замотала головою.
— Ну не Пустельник же? — прошепотіла ледь чутно.
— Ще чо’ бракува’! — праведно обурилась Віку-ку. — Я не пам’ята’, і все! Я навіть не зна’, хто то такий, я ж тут біля вас нова!
Ясно, хто! Купилась-таки на недолугі жартики про кучері!..
— Альбабарін? — допитливо уп’ялась своїм блакитним поглядом у Вітині очі. Леся пирхнула, вловивши дороге прізвище, а вдалині, з самого берега, наче відчувши, що йдеться про нього, у їхній бік укотре подивився... він же, Алі-Баба!
Те, як Віку-куся ввігнула голову й зашарілась, тільки підтвердило здогади. Купилось дівча на фальшиве здивування рум’янцями!
— А тобі хто? — взялася до Радзивілки.
— Здається, нічого конкретного! — ага, Леська не була б Леською, якби так тобі взяла й розкололась!
— А що не конкретне?
— Та... усе якесь розмите!
Імпресіоністка засекречена! Леська-партизанка! Така вмре, та не признається! От тобі й подружечки-цокотушечки! Точніше, мовчушечки! Вона, Софійка, задля них, можна сказати, відмовилась і від Лесьчиного Альбабаріна, і від Дмитра Іваненка: щоб не розстроювати тієї ж таки Радзивілки, біля якої того Дмитра в автобусі посадила! І така вдячність!
— Що ж, спасибі за відвертість! — демонстративно спакувала щітку, мило й рушника, вкинула їх до намета і в гордій самотності рушила до кухні. Тим паче, їсти вже ой як хотілось.
— Що це ти без своїх компаньйонок? — в’їдливо поцікавилась Ірка, біля якої випало сидіти за розкладним столом.
— А чого твоя свята трійця на парочку обернулась? — не дозволила собі наплювати собі в кашу Софійка.
— Ой, та там таке... Не твого ума діло, коротше! Серйозні діла! — засовалась на стільчику-розкладачці Завадчучка. І хутенько вбрала темні окуляри, щоб не видно було, як очі забігали.
— Та куди вже мені! — зневажливо пирхнула Софійка й демонстративно просокотіла через весь стіл: — Дмитрику, не подаси мені хліба?
Хліба їй подав якийсь старшокласник, примружено і, здасться, аж надто пильно вдивляючись у Софійчині очі (Ірка ревниво перехопила в нього скибочку й собі), але то вже було не суттєво.
Софійка вже твердо постановила, що вона і море, ну, хай іще Сашків камінчик — єдині справжні друзі на цьому узбережжі, і більше їй нікого не треба.
11. Феодосія
Друга-камінчика нанизала на складену удвоє нитку й таки почепила на шию (не фамільні коралі, покинуті вдома, однак теж не абищо: мало не курячий бог!). Побачив би Сашко — умер би від щастя!
Картину довершили тітоньчині Сніжанині гостинці: лазурові сумочка й черевички. Може, хтось вважає, що взувати на екскурсію лазурові черевички на підборах — нерозумно. Проте де ще буде нагода покрасуватись перед Кулаківським (хоч цей уже не важливий), іваненком та Альбабаріном одночасно?