— Гадюки! Змії в підвалі!
Тільки цього бракувало!
— Спускаюсь по консервацію — для Фантика якоїсь тушонки жирненької, бо худне просто на очах!.. А рибу йому давати Росавка забороняє: чогось жаліє кожну рибинку, як людину! Як почула в новинах, що якусь там річку отруїли!.. Як побачила тих раків, черепах, що з води повтікали й виздихали на березі, ту рибу, що поверх води поспливала, аж затремтіла, аж руки заломила! Повні очі сліз! Три дні потайки плакала! Таке жалісливе та чуйне! Рося і воду любить, як людину: завжди крани закручує, щоб і краплі зайвої не пропало. Зайшла, значить, засвітила... — сусідкою аж трясло. — А на підлозі, на стінах... Як ото в страшних кінах — чорні тоненькі змії повзають, сичать на мене!.. Я — звідти! Здається, і світло покинула! І Фантик без тушонки!
— Ви хоч підвал зачинили? Ще в під’їзд поналазять, — затіпало й Софійкою.
— Зачинила, дитино, ще й ганчірками щілини в одвірках позапихала! Ой, що робити, що робити?
— Заспокойтесь, тато прийде — щось вирішим! — утішала чи то себе, чи то бабу. Якусь рятувальну службу викличем! Сапери, чи хто там здатен із цим упоратись... Та сядьте, вгамуйтесь, і без того страшно!
— І то правда, посиджу трохи у вас! Бо геть у квартирі боюся! Онучка все зайнята, все клопочеться!
— Як вам із нею? — вхопилась за нагоду щось випитати, навіть чаю налила бабі. — Миритеся?
— Золота вона дитина, Софійко! З якого боку не глянь, золота! Що красуня, що чепуруха, що розумниця! А як варить їсти, а як малює! Твій дядько хоче її роботи в Київ повезти, спеціалістам показати! А вона нітиться: не варто задля неї турбуватись, мовляв.
Ой, завела! Сто разів слухане-переслухане!
— А чуйна яка! Щось мені заболить — вона й до аптеки, і в магазин! А найкраще помага, коли вона рученята притулить до голови, масаж поробить... Росавонька — мій валідол, цитрамон і анальгін, ще й безплатний.
І про цілительські здібності Підліснячки Со-фійка вже наслухана! Баби ж тепер не спиниш:
— Гріх, доцю, так думати, але не хочу віддавати її батькам у Полтаву, хай би все у мене й жила!
— Хіба не можна з ними домовитись? — Ану ж, що відомо про так званих батьків?
— Я, дитино, з ними й не родалась ніколи. Все Росавка, по телефону! Прошу, бува: "Дай хоч подякую за тебе!" Вона ж: "Нема за що!" Сама з ними розбереться. І то правда: мені вітання переказують, дитину золоту довірили, чого буду докучати?
Звісно, про що балакати з тими, кого насправді не існує?!
— А Фантик же як до неї? — запобігливо підкладала гості печива.
— Оце єдина морока: Фантик не звикне! Вона до нього і добром, і ласкою, а він — хутро дибки й пішов у своє кубельце! При ній і їжі не торкається!
— Може, якусь небезпеку від неї чує? — Софійка сама злякалась своєї одвертості.
— А таки так, дитино!
— Я-а-ак? Ви теж помітили, що Росава — небезпечна? — Розмова набуває несподівано цікавого повороту!
— Звісно, помітила! Росава ж — Фантикова ця, як його...
Софійка аж подих затамувала. Ну-ну!.. Кажіть, бабусю, кажіть, хто вона!..
— Кун... кон... конкурентка!
— Що-о-о?
— То ж усю любов котикові оддавала! А тут Росавочка об’явилась! Ревнує Фантик! Ревнує, рідненький, що любов мушу на двох ділити!
Тю з цією бабою Валею! Думала, справді щось цінне скаже!
— Нічого, я його, дорогенького, перевиховаю! Потрохи, потрохи, він і повірить, що обох люблю порівну, змириться! 1 сам без Росавки не зможе, бо така ж мила дівчинка!
Баба Валя відсунула недопиту чашку й заквапилась до дверей:
— Добре, що ти мені про Фантика нагадала! Знов думає, мабуть, що забула про нього! Піду свого нявчика заспокою, помазаю!
"Ох, краще б ви заспокоїли не нявчика, а нявку, тобто мавку-русалку, яку пригріли в хаті!" — мовчки докоряла Софійка, виводячи стару в коридор.
27— НОВІ КУРЙОЗИ
Не встигла замкнути двері за бабою Валею, знову задзвонили.
— Софко, привіт! — на порозі... Кулаківський!
Це вперше він у її домі! Його прихід ошелешив
більше, ніж поява змій у підвалі. Не знала, що робити: прикривати посинілу щоку, бігти переодягати кофту чи визбирувати розкидані речі?
Але тільки мить. Бо згадала, що хлопця так тягне до їхнього будинку.
— Привіт! — Запросити до своєї кімнати чи до кухні? Ой, на кухні ж недопиті чаї! — Проходь до кімнати!
— Вдома? — Хлопець кивнув у бік Росьчиної квартири.
— Ні, десь ганяє.
— Але ж там хтось наче є? — наставляв вуха.
— То баба Валя з котом говорить. Ну, що сталося?
— Повний облом і натуральний капець!!!
— Сідай і розказуй! — поспіхом прийняла з канапи купу свіжовипраної білизни.
— Фінал! Гаплик! Завал! — Вад гепнувся на ме-блю, не виявивши жодної цікавості ні до Софійчиної щоки, ні до безладу.
— Роська провалилася в ополонку і її привалило вербами? — Знала, що не з її, Софійчиним, щастям чекати аж такої події, проте якось треба ж цього Ромео повернути до життя!
— Нє, до цього не дійшло! Хоч із нашої здибанки вона випарувалась!
— Не втямлю: Росяниця перейшла з твердого й рідкого в газоподібний стан?
— Софко, благаю, не жени вумняк! — скривився Вадим. — Я ж до тебе не контрольну здувати прийшов, а як до друга!
Оте "як до друга" подіяло магічно, Софійка вмовкла і приготувалася ловити кожне Вадове слово.
Ох же й невчасно задзвонив у цю мить телефон!
— Софійко, нарешті! Твій мобільний весь час недоступний! Це впросився у шефа з кабінету!
Ось тобі: то нічого, а то оберемками. Це телефонував... Сашко! Сашко, до якого й сама вже третій день марно пробує додзвонитись і до якого сьогодні сама збиралася піти!
— Сашку, бігом кажи, що маєш: я зараз дуже-дуже зайнята!
— Ммм... Як поживає Чорнобілка?
Ясно: хоче запросити на побачення й не зважується!
— Чудово поживає! То що?
— А... Ростик?
— Гуляє з мамою.
— Твій корефан? — Вадим із кімнати. — Везуча! Він до тебе хоч клеїться, робить під’їзди — не те що моя свистулька!
Ще бракувало Сашкові почути голос Кулаківського!
— Сашку, вибач, будь ласка! Я... я тобі передзвоню!
— Але ти не додзвонишся!
— Ай справді... Я сьогодні підійду до тебе на точку!
— Стривай, ще хвилинку!..
— Десь за годинку жди!
— Перекажи, що Роськи йому все одно не дістати! — Хоч би Вадим замовк!
— Усе, я не можу говорити! До зустрічі! — поклала слухавку. Таке її щастя: колись через Сашка зривалися побачення з Вадом, тепер навпаки!