замаскувала синці, наклала на носа дивом уцілілі затемнені окуляри й була готова до виходу:
— Перепроси від мене своїх родичів, подякуй за все... Бо мені самій, ти ж розумієш, якось не того... Стиднуватенько...
— Та вже ж.
Ще чогось не йшла, виляла хвостом. Нарешті зважилась:
— Ну, а той красунчик, що тут шастав учора...
— Мій дядько Сергій, Сніжанин чоловік. Для тебе Сергій Якович Кавун!
— Та зрозуміла, не дурна! Хочу лише спитати: коли я тут учора така гарна лежала, він...
— Він навіть поміг тебе покласти!
— У-у-у! І він бачив, коли я...
— Ні, він тоді чемно виходив з кімнати!
— О-о-о! — застогнала юна серцеїдка. Ще на очі не бачить, а вже красунчика їй подавай, ич!
51. ФРеЄЗІЇ-ПОеЗІЇ
Вірка, Надька і Любка вже були вдома. Непогано ж Ірка поспала! Півдня — як у прірву!
— Ви хоч не п'єте? — напалась на невинних дівчат. Усі троє здивовано витріщились на неї.
— Взагалі-то збираємось! — відповіла найшустріша, Надька. — Чай! Замість супу, якщо можна! Будеш з нами?
— Маю на увазі, спиртного не п’єте? Не курите?
— Ні, ти що?! — близнючки так замахали руками, аж вітер здійнявся. Нам Сашко давно сказав*. "Як побачу хоч раз — повбиваю!"
О, в Сашка методи — в його стилі! — усміхнулась про себе. У глибині ж душі пораділа за свого друга.
— Але ми б і без Сашка такого ніколи в світі!
— Та це я так, пробачте! То де, кажете, ваш чай? Чайник уже шипів на плиті, котрась із сестер нарізала батона. Хазяйновиті дівчатка, нічого не скажеш!
І теж чудові, хоч і галасливі трохи. О, Любка про щось горлає!
— Вчора Сашко приходив, тебе чекав!
— Букета лишив! — підтвердила від кухонного стола Вірка, намазуючи хліб маслом.
— Ми його в твоїй кімнаті поставили! — Надька.
— Щось просив переказати? — поцікавилась Софійка, підстрибці крокуючи (настрій чомусь гарний) у свою кімнату. Цього разу букет купований, незвичайні різноколірні квіти з тонким ароматом.
— Здається, квітки звуться поезії! — кинула вслід одна з сестер.
— Ні, фезії! — поправила друга.
— Сама ти, Любко, фезія! — обізвалась третя. — А квітки звуться фре-є-зі-ї!
Фреєзії! Фреєзіі-поезії! Саме слово — як вірш, як музика! А запах!.. Ах! Ах! Ах! Підтанцьовуючи, перенесла вазу на кухню: обідатимуть разом!
— Ще Сашко придумав ідею, — додала знов перша, — як спіймати мишу!
— Дайте, дівки, я хоч раз скажу!
— ...Ні, я!
— Нацькувати на неї нашу кицьку? — вставила іронічне слівце Софійка.
Заскочена й розморена весняним сонечком Чорно-білка, зачувши, що про неї говорять, ліниво муркнула. Киця возсідала на вікні: голівка маленька, тіло пишно-пухнасте — просто антична скульптура в галереї чи парку Щербанівських!
— Ні! Він порадив спробувати покласти за приманку...
— ...Аркушик!
— ...Із отого, як його... Що миші по ньому своїх дітей виховували!
— Із Сухомлинського? — нарешті розібрала суть розмови Софійка. — Де це видано, щоб мишам замість сиру класти книжки?
— Ми теж так йому, а він: тож на сир, мовляв, не схотіла пійматись!
Дочаювавши, Софійка прийняла до решти висохлий сир, витрусила зі "Школи радості" відгризений клаптик сторінки і приладнала його в мишоловку. Гаразд, випробуєм цю фантастичну ідею! Раз уже в неї сьогодні чудовий настрій!
— Шказав, що шьогодні вам жуштрітися не вдашт-чя, бо він не жможе... — сповістили дівчата, наминаючи канапки.
— Ще книжок у твого тата якихось набрав! — запили чаєм.
— Ой, це ж був секрет! — урвала всіх мудра Надька.
Вірна й Любка вмить зосередились на своїх чашках і активно засьорбали.
Секрет? Нічого собі! Утім, Софійки вже нічим не здивуєш!
...Здивувати важко, але ще можна!
Саме тоді, коли Софійка монотонно ходила туди-сюди квартирою і думала над розгадкою коду Мокренкового блокнота...
Неклевий? Гм... Якби Мокренко жив тепер і знався
з Кулаківським, Софійка вирішила б, що неклевий__
від Вадимового слівця "кльово", тобто класно, себто добре! "Неклевий спин-шуліцейський" тоді б означало якогось недоброго спина-шуліцейського... Спина? Спина завше ззаду, може, спин — людина, що ззаду підкрадається? Шуліцейський схоже на поліцейський...
...Так от, саме тоді в Софійчині двері застукав... сам Дмитро Іваненко!
— Ти в школі не була, то я подумав... Може, завдання домашні потрібні? Я ось приніс...
Від несподіванки не знала, радіти чи не дуже:
— Завдяки тобі доведеться робити цей складнющий номер з алгебри! — жартома дорікнула.
— Якщо хочеш, я допоможу!
— Це єдине, що виправдає твою ведемежу послугу! — всміхнулась.
Вони пішли в Софійчину кімнату і засіли над за дачкою.
— Гарні квіти, — кивнув на букет, що сьогодні ман дрував за Софійкою в кожну кімнату. — Хтось подарував?
— Це фреєзії! — відповіла трошки ухильно.
Поки Дмитрик пояснював, крадькома спостерігала за ним і думала про одне. Що він прийшов ради Ірки. Нарешті спитала невимушено:
— А ти вже Ірці завдання відніс?
— Ірі? — дивується наче щиро. — Чого я маю Ірі носити?
— Ну... Її теж не було в школі...
— Не було? Тю, точно! А я дивуюсь: чого мене ніхто нічим не вантажить, ніхто нічого не просить? І запасна "Хімія" нікому не згодилась, навіть гроші після великої перерви зостались!
— Дмитре, не прикидайся. Ти ж не байдужий до неї, правда?
— Софійко, ти що собі напридумувала?
Ну, наче ж не обманює!..
— А! Ти, мабуть, через те, що всі її забаганки виконую? Ха-ха!
— Але ж виконуєш!
— Тебе комарі коли-небудь кусали? Тобі це приємно? — раптом лукаво примружився Дмитро.
— Таке питаєш!
— Люди від них тікають, кремами змащуються, отруйними спреями віднаджують. Все одно не помагає! А ми з татом одну закономірність виявили. Якщо їх не відганяти, а просто не думати про них, переключитись на інше, то вони наїдаються і летять геть! Ми давно вже тільки так і робимо. І знаєш, відтоді проблема комарів для нас перестала існувати!
Гм, Ірка — упирка? Трохи дивно. Але принаймні дотепно. З іншого боку, виходить, що Завадчучкою не лише власні батьки не переймаються, не тільки Вад її відцурався, але й Дмитро її має за... за комаху-кро-вопивцю? Ні, це якось неправильно! Так не можна!
Може, хоч зателефонувати їй, поцікавитись як вона там після всього?.. Утім, Софійчин дзвінок зараз видався б ще більшим знущанням.