Абдалонім тремтів щоразу, коли бачив, як Гамількар наближається до звіринця. Але тепер він простував до млина, звідки линули одноманітні тужливі звуки. Там крутилися серед пилу важкі жорна; це були покладені один на одного два порфірові конуси; верхній, з ковшем, обертався на спідньому за допомогою грубих дишлів; налягаючи на них грудьми, одні раби штовхали їх руками, а інші, запряжені в шлейку, тягли щодуху. Від того мотуззя їхнє тіло попід пахвами взялося гнійними болячками, як на карку в ослів, а чорне рам'я, ледве прикриваючи стегна, звисало донизу й метлялося поміж колінами, неначе довгий хвіст. Очі в них були червоні, на ногах брязкотіли залізні пута, і з їхніх грудей виривалося разом важке хекання. На ротах їхніх були поприв'язувані двома бронзовими ланцюжками намордники, щоб вони, бува, не їли борошна, а на руки понатягувано тверді безпалі рукавиці, щоб не могли його брати.
Коли ввійшов Гамількар, дерев'яні дишлі заскрипіли ще гучніше. Розмелюючись, хрускало під жорнами зерно. Кілька рабів попадали на коліна; інші, все ще крутячи жорна, переступали через них.
Гамількар покликав Гідденема, начальника над рабами; той з'явився, хизуючись пишним одягом: туніка його з прорізами по боках була з тонкого пурпуру, важкі сережки обтяжували йому вуха, а золотий шнур, підв'язуючи обмотки, вився по ногах від кісточок до стегон, як змія навколо дерева. Він тримав у руках, пишно оздоблених перснями, намисто з агатових зернин, по якому пізнавали хворих на чорну неміч.
Гамількар подав йому знак скинути намордники. Тоді раби з гарчанням, як голодні звірі, кинулись на борошно і стали запихатися ним, позанурювавши в нього обличчя.
— Ти їх геть виснажуєш! — сказав суфет. Гідденем відповів, що це єдиний спосіб приборкати їх.
— Не варто було посилати тебе в Сіракузи до школи рабів. Поклич інших.
Кухарі, комірники, конюхи, скороходи, носії, лазники, жінота з дітьми — всі вишикувались у саду в одну шеренгу від торгового дому аж до загорож для диких звірів. Вони затамували дух. В глибокій тиші потонула Мегара. Сонце сідало над лагуною, схиляючись до катакомб. Кричали павичі.
Гамількар ступав повільно.
— Яка мені користь від оцих старих? — мовив він.— Продай їх! Галлів занадто багато; це брехуни. Купи мені каппадокійців, азіатів і негрів.
Він здивувався, що так мало дітей.
— Треба, щоб діти родилися в домі щороку, Гідденеме! Залишай на ніч двері відчинені, щоб усі могли вільно сходитись.
Потім він звелів показати злодіїв, ледарів, непокірних. Призначив кожному кару, докоряючи водночас Гідденемові, а той, наче бик, опустив свого низького лоба з широкими зрослими бровами.
Глянь, око Ваалове, — сказав він, показуючи на дебелого лівійця,— це його впіймали з посторонком на шиї.
О! То ти хочеш померти? — зневажливо запитав суфет.
І раб, не вагаючись, відповів:
— Так!
Тоді, не зважаючи ні на поганий приклад для інших, ні на грошові втрати, Гамількар наказав слугам:
— Відведіть його!
Може, у нього майнула думка про жертву. Він сам завдав собі шкоди, щоб уникнути ще більшого лиха!
Гідденем заховав калік позаду інших. Гамількар помітив їх.
Хто тобі відрубав руку?
Вояки, око Ваалове.
Потім він спитав самніта, що хитався на одній нозі, як підбитий журавель:
— А тобі хто зробив ото таке?
Йому сам управитель перебив ломом ногу. Така безглузда жорстокість обурила суфета; він вирвав із Гідденемових рук агатове намисто.
— Прокляття псові, що загризає отару! Калічити рабів! Таніто милосердна! Ти грабуєш свого хазяїна! Вто пити його в нечистотах! А решта? Де вони? Ти вигубив їх, злигавшись із найманцями?
Вигляд Гамількара був такий страшний, що жінки порозбігалися. Раби, відсахнувшись назад, великим колом оточили суфета й управителя. Гідденем, як несамовитий, цілував йому сандалі. Гамількар стояв, піднявши над ним руки.
Та, не втрачаючи ясної розважливості, як бувало і в найлютіших боях, він пригадував безліч гидких речей і ганьбу, про яку не хотів би й згадувати; і в світлі гніву, як при спалахові блискавиці, він раптом побачив заразом усі свої лиха. Управителі маєтків повтікали зі страху перед вояками, а може, й змовились із ними, всі дурили його; він довго стримував свій гнів.
— Привести їх сюди! — крикнув він.— Затаврувати їм лоби розпеченим залізом, як страхополохам!
Зараз же принесли й порозкладали в саду кайдани, залізні нашийники, ножі, ланцюги для засуджених до праці в руднях, колодки стискати ноги, лещата зціплювати плечі, скорпіони — потрійні канчуки з мідними гаками на кожному кінці.
Всіх поставили обличчям до сонця, в бік Молоха-пожирача, тоді почали класти їх на землю, кого горілиць, кого ницьма; тих, кого мали карати канчуками, привели під дерева, де стояли два чоловіки — один, щоб рахувати удари, другий — бити.
Шмагав він обома руками; канчуки, свистячи, зривали з платанів кору. Кров бризкала дощем на листя, і червона маса, виючи, корчилася під стовбурами дерев. Ті, котрих таврували залізом, роздирали собі нігтями обличчя. Чути було, як тріщали дерев'яні гвинти, не втихало приглушене гупання, іноді в повітрі розлягалося пронизливе верещання. Біля кухонь, серед пошматованого одягу та вирваного волосся люди роздмухували віялами жар, і звідти тягнуло духом смаленого тіла. Катовані знемагали, але, попідв'язувані за руки, не падали, а тільки, заплющивши очі, крутили головами. Інші, котрі стояли та дивилися на те, почали з жаху кричати, і леви, певно, пригадавши бенкет, полягали, позіхаючи, в ровах біля самого краю.
На терасі раптом показалася Саламбо. Вона нестямно металася з кінця в кінець. Гамількар помітив її. Йому здавалося, ніби вона простягає до нього руки, благаючи помилування. Охоплений жахом, він сховався в оборі для слонів.
Ці тварини були гордістю знатних карфагенців. Вони носили на собі їхніх предків, здобували перемогу в війнах, і їх шанували, як улюбленців Сонця.
Мегарські слони були найдужчі в Карфагені. Гамількар, вирушаючи в дорогу, змусив Абдалоніма заприсягтися, що він буде їх пильно берегти, але вони загинули, покалічені; зосталося тільки три, і вони лежали посеред обори в пилюці, перед уламками своїх ясел.