— Як же ті карфагенці побили вас?
Колишній раб узявся розповідати йому, як почалася битва. Мато ніби на власні очі все бачив і обурювався. Утікський загін замість того, щоб бігти до мосту, мав би вдарити на Гамількара ззаду.
— А, я це знаю! — сказав Спендій.
Треба було подвоїти глибину твого війська, не кидати велітів на поталу фаланзі, дати прохід слонам. Навіть в останню мить можна було всьому зарадити й домогтися перемоги. Не було рації втікати.
Спендій відповів:
Я бачив, як він проїхав у червоному плащі, здіймаючись із піднятими руками над хмарою куряви, немов орел, що лине разом із когортами; і на кожен знак його голови вони згуртовувалися і ринули вперед. Товпища понесли нас назустріч одне одному; він глянув на мене — я відчув, ніби в серце мені встромили холодне лезо.
Може, він навмисне вибрав саме цей день? — тихо мовив сам до себе Мато.
Вони розпитували один одного, намагалися з'ясувати, що змусило суфета напасти за таких несприятливих умов. А тоді почали обмірковувати своє становище. Чи то прагнучи зменшити свою провину, чи бажаючи додати собі відваги, Спендій сказав, що втрачено ще не всі надії.
— А хоч би й усі — мені однаково, —відповів Мато.— Я воюватиму сам-один.
— І я також! — вигукнув грек, схоплюючись на ноги; він походжав, широко ступаючи, очі його блищали, якась дивна усмішка майнула по його шакалячому обличчю. — Ми почнемо все знову, ти вже не покидай мене. Битися за сонця не до снаги мені, —блиск мечів очі сліпить; ця недуга в мене від довгого життя в ергастулі. А дай мені видряпатись на мури вночі, я і в фортецю прослизну; ще й півні не співатимуть, як захолонуть ворожі трупи. Ти тільки кивни мені на когось або на щось — хай то буде ворог, скарб чи жінка... —він повторив: — Еге — жінка, хоч би сама царівна, —і я тут же покладу те добро тобі до ніг. Ти докоряєш мені, що я схибив у бою проти Ганнона, але ж я таки переміг. Признайся — мій табун свиней більше прислужився нам, аніж спартанська фаланга.
І, піддаючись потребі надати собі більшої ваги та втішити себе, він почав перераховувати все, що зробив на користь найманцям.
— Це я намовив галла у суфетовому саду. А згодом, у Сіцці, знову ж таки підбурив усіх, страхаючи лукавст вом Республіки. Гіскон ладен був розрахуватися, та я не хотів, щоб товмачі й писнули. Ого, як їм язик свербів! Пам'ятаєш? А хто, як не я, повів тебе в Карфаген! Я й заїмф викрав. Я завів тебе до неї. Я ще й не те зроблю, — от побачиш!
Він зареготав, як навіжений.
Мато дивився на нього, витріщивши очі. Він відчував щось ніби огиду в присутності цієї боязкої і воднораз такої страшної людини.
А грек, впадаючи в веселий тон, теревенив далі:
— Евое! По дощі — сонце! Я працював на каменоломнях, і я ж попивав вино на власному кораблі, сидячи під золотим наметом, ніби сам Птолемей. Нещастя му сить навчити нас розуму, спритності. Наполегливістю можна й долю власкавити. Вона любить спритних. Вона поступиться!
Він знову підійшов до Мато і взяв його за руку.
— Пане, тепер карфагенці певні своєї перемоги. В тебе ціла армія, що не була в цьому бою, твої вояки слухняно йдуть за тобою. Веди їх уперед. Мої, щоб помститися, також підуть. У мене залишилося три тисячі карійців, дванадцять сотень пращників та ще ціла когорта лучників. Можна набрати повну фалангу. Вертаймося!
Мато, пригнічений поразкою, ще не знав, на що йому зважитись. Він слухав, розтуливши рота, і бронзовий панцер, що охоплював його боки, здіймався під шалений стукіт серця. Він підняв меча й гукнув:
— За мною! Рушаймо!
Але повернулися вивідувачі й доповіли, що трупи карфагенців забрано, міст зруйновано, а Гамількар зник.
IX
В ПОХОДІ
Гамількар гадав, що найманці чекатимуть на нього в Утіці або ж нападуть самі. Вважаючи свої сили за недостатні, щоб виступити знову проти найманців чи навіть відбити їхній напад, він рушив правим берегом річки на південь, де сподівався уникнути будь-якої несподіванки.
Він хотів, не зважаючи поки що на бунти тубільців, порізнити їх з варварами, а вже коли найманці не матимуть підмоги від провінції, напасти на них і знищити.
За два тижні він утихомирив місцевість між Тукабером і Утікою з містами Тіньїкаба, Тессура, Вакка та ще кількома на заході. Зунгар, збудований в горах, Ассу-рас, знаменитий своїм храмом, Джераадо, що славився ялівцем, Тапітіс і Гагур вирядили до нього посланців. Сільська людність несла йому силу всіляких припасів, благала його захисту, цілувала йому та воякам ноги, скаржилась на варварів. Дехто приносив у мішках голови варварів, запевняючи, що самі їх убили, хоч насправді відрубували їх у мертвих: втікаючи, чимало варварів гинуло, і їхні трупи знаходили то тут то там під маслиновими деревами та по виноградниках.
Щоб вразити народ своїми успіхами, Гамількар другого дня після перемоги відіслав до Карфагена дві тисячі бранців, захоплених у тому бою. Вони ввійшли до міста довгими колонами, по сто чоловік кожна; руки їхні поприв'язували на спинах до бронзових штаб, що впиралися їм у потилицю. У хвості, сходячи кров'ю, шкандибали поранені; верхівці, що їхали позаду, підганяли їх бичами.
Карфагенців пойняла шалена радість. Із уст в уста передавали, нібито вбито шість тисяч варварів, що решта довго не втримається, що війні край; обіймалися на вулицях, натирали олією та цинамоном обличчя богам-патекам, засвідчуючи їм свою вдячність. Витрішкуваті й череваті, з піднятими до плечей руками, вони здавалися живими під свіжим пофарбуванням і неначе брали участь у народній радості. Багатії повідчиняли свої двері; по місту гримотіли тамбурини; всю ніч аж до ранку світилося в храмах; а богинині служниці, зійшовши в Малку, спорудили на перехрестях сикоморові помости і віддавалися першому-ліпшому. Ухвалено наділити переможців землею, принести жертви Мелькартові, суфетові дати триста золотих вінців, а прибічники його пропонували вшанувати ще й новими привілеями та почестями.
Гамількар просив, щоб старійшини запропонували Автарітові обміняти старого Гіскона та інших полонених карфагенців хоч би й на всіх захоплених варварів. Та лівійці й кочовики, що становили Автарітове військо, ледве знали цих найманців, італійців або греків з походження. Якщо ж Республіка, міркували вони, пропонує їм таку силу найманців за кількох карфагенців, то виходить, що перші не варті нічого, а другі коштують таки чимало Вони боялися пастки. Автаріт відмовив.