Коли вони пили, повстромлявши голови в чаші, шістдесят карфагенців напали на них і повбивали кинджалами в спину.
Гамількар зробив те, аби догодити жорстоким інстинктам свого вояцтва і тією підступністю більше прихилити його до себе.
Отже, війні настав край, у кожному разі, так гадав Гамількар; Мато вже не опиратиметься; суфета палила нетерплячка, і він наказав негайно рушати.
Розвідники, вернувшись, сказали йому, що бачили валку, яка прямувала до Олов'яної гори. Гамількара те не стурбувало. Коли найманців знищено, кочовики вже не становлять загрози. Залишалося здобути Туніс. Він рушив туди, роблячи довгі переходи.
Суфет послав Нар-Гаваса в Карфаген сповістити про перемогу, і нумідійський цар, гордий за свої успіхи, став перед Саламбо.
Вона прийняла його в своїх садах, під крислатим сикомором, сидячи між подушок із жовтої шкіри; при ній була Таанах. Білий серпанок оповивав Саламбо, затуляв навіть рота й чоло, залишаючи відкритими самі очі; проте з-під нього уста її яскріли так само виразно, як і самоцвіти на її пальцях; весь час, поки вони розмовляли, вона тримала руки під серпанком, ні разу не ворухнувшись.
Нар-Гавас сповістив її про перемогу над варварами. Вона благословила його, подякувавши за ті послуги, що він зробив її батькові. Тоді він став докладно розповідати про похід.
Довкола них на пальмах ніжно воркотали голуби, а в траві пурхали інші птахи: галеоли з намистом на шиї, тартеські перепели, пунійські цесарки. Віддавна занехаяний сад загущавів буйною зеленню; по гіллі касій п'ялися вгору колоквінти, трояндові поля заросли ластівнем, всіляке зілля, посплітавшись між собою, утворювало цілі шатра; скісне сонячне проміння, як у лісі, стелило по землі густу тінь від того листя. Приручені тварини, знову здичавілі, зачувши найменший шурхіт, кидалися геть. Часом видно було газель, що волочила застрягле поміж чорних ратичок павине пір'я. Далекий гомін міста губився в гуркоті хвиль. Синіло глибоке небо; на морі не видно було жодного вітрила.
Нар-Гавас закінчив розповідь; Саламбо мовчки дивилася на нього. Він був у квітчастій лляній одежі, облямованій знизу золотими торочками; дві срібні стріли держали його заплетене над вухами волосся; правицею спирався він на ратище, оздоблене золотими кільцями й жмутками волосу.
Вона дивилась на нього, а в голові роїлася безліч невиразних думок. Цей юнак з ніжним голосом та жіночим* станом чарував їй очі своєю грацією і здавався старшою сестрою, посланою Ваалами на її захист. Тоді їй спав на думку Мато; вона не змогла стриматись і спитала, що з ним сталося.
Нар-Гавас відповів, що карфагенці йдуть на Туніс, щоб захопити його. Що далі говорив він про певність їхньої
перемоги та про безсилля Мато, то більше її тішила якась невимовна надія. Губи її тремтіли, важко здіймалися груди. Коли він нарешті пообіцяв убити його, вона вигукнула:
— Авжеж, убий його, так треба!
Нумідієць відказав, що він палко жадає смерті Мато, бо коли скінчиться війна, стане її чоловіком.
Саламбо здригнулася й схилила голову.
Та Нар-Гавас уже провадив далі, порівнював бажання свої з квітами, що прагнуть дощу, з мандрівцем, який заблудив і чекає світанку. Він сказав, що вона прекрасніша за ясну зорю, ніжніша за вранішній легіт, ласкавіша за лице гостинного хазяїна. Він звелить навезти їй із Країни чорних людей всілякої дивини, незнаної в Карфагені, і посипле золотим піском підлогу в їхній оселі.
Западав вечір. Пахтіло м'ятою. Вони довго дивилися мовчки одне на одного, й очі Саламбо під довгим серпанком були схожі на дві зорі в прогалині між хмарами. Ще не зайшло сонце, коли він пішов.
Коли він поїхав з Карфагена, старійшини, важко пригнічені, полегшено зітхнули. Народ вітав його ще з більшим захопленням, ніж перше. Якщо Гамількар і нумідійський цар переможуть найманців самі, вони будуть нездоланні. Тим-то вони, щоб якось ослабити Барку, ухвалили залучити до визволення Республіки свого улюбленця — старого Ганнона.
І він зараз же вирушив у західні провінції, щоб помститися в тих місцях, де колись бачили його ганьбу. Але населення й варвари чи повмирали, чи то поховалися, чи, може, повтікали. Тоді гнів його окошився на самій місцевості. Він палив руїни руїн, не лишав жодного дерева, жодної билинки; мордовано кожну впійману дитину, кожного каліку, жінок він віддавав воякам на ґвалтування перед тим, як зарізати; найвродливіших кидали в його ноші,— його важка недуга розпалювала в ньому жагу, і він вдовольняв її з шаленством розпачу.
Часто на гребені горбів раптом зникали якісь чорні намети, немовби їх зносило вітром, і тоді великі кола з блискучими краями, що в них розпізнавали колеса возів, починали з жалісним скрипінням крутитися, спускаючись у долину. То скрізь по нетрях тинялися отак племена, котрі, покинувши облогу Карфагена, сподівалися якоїсь нагоди або перемоги найманців, щоб нарешті повернутися назад. Та, видно, зі страху чи, може, гнані голодом, усі вони подалися назад на свою батьківщину, і вже їх не бачили.
Гамількар не заздрив Ганноновим успіхам. Та йому хотілося якнайшвидше покінчити з війною, і він звелів Ганнонові рушити на Туніс; і Ганнон, люблячи свій край, на призначений день був під міськими мурами.
Захищали місто тамтешні мешканці, дванадцять тисяч найманців, та ще всі поїдачі нечисті; їх, як і Мато, вабив на обрії Карфаген, і прості вояки, і шалішим здаля поглядали на його високі мури, мріючи про ті несказанні втіхи, що ховалися за ними. Об'єднані спільною ненавистю, вони швидко приготувалися до оборони. Зібрали всі бурдюки і виготовили з них шоломи; повирубувавши в садах усі пальми, поробили з них списи, повикопували водоймища, на харчі ловили в озері великих білих риб, що живилися трупами й нечистотами. Напівзруйновані міські мури, про які Карфаген не хотів дбати через своє суперництво, були такі нікчемні, що їх можна було повалити, штовхнувши плечем. Мато позатуляв діри в них камінням із будинків. Це була остання сутичка; він ні на що не сподівався, проте казав собі, що доля мінлива.
Карфагенці, наблизившись, помітили на валу якогось чоловіка, що до пояса вистромлявся над бійницями. Стріли, які дзижчали з усіх боків, видно, лякали його не більше, ніж зграя ластівок. Жодна стріла якимось чудом його не зачепила.