— Косо...
— Ну, так давай вип’ємо, що й ти нарешті косо, бо мати тут переживала...
— Андрійко наш — уже заместітель директора,— втрутилася мати, якій кортіло похвалитися перед шуряком.— Ось вам і "Солом’яники", різним тут носа і втерли...
— Не заступник, мамо, а поки що лише помічник,— скромно уточнив я. Але вітчимів брат не дослухався, йому кортіло виговоритися перед свіжою людиною.
— Був у нас заместітель директора по хозчасті. Ну й шельма був. Тягнув усе, що під руку попадало. Передчував, що ось-ось виженуть, так нічого не понімав, як шкодливий кіт, зробився. Визиває раз мене, вивези, каже, мила ящик, тебе на прохідній не потрощать, довіряють. А я не боюся, одвічаю, бо уже всі знали, що попруть його: "Не хочу за шматок мила в міліцію попадати. Ти, кажу, черево набиватимеш, а я — по тюрмах?" Так він як визвіриться: "Тепер ти в мене промиєш машину спиртом! Знаю, як ти промиваєш!" А тут кінець місяця, я заявку на півлітра спирту в контору. А він, шельма, пише: "Видать літру авіаційного бензину". Я до головного, головний посміявся і виписав спирт. Так що ж ви думаєте, вигнали його, а недавно біля пивного ларка стрічаю. Пізнав, з п’яних очей обніматися лізе. А я дулю отакенну згорнув і під ніс йому: "А спирт, сучка, помніш?.."
— А я вік прожив — чужого не взяв, хіба коли трісочку на підпал,— вітчим поклав між чарок, тарілок, полумисків коряві, із задавненими мозолями долоні.— Сокиру чи кельму навхап — і вперед, за Родіну, як казав наш ротний... Ну, дзюбонемо, щоб ти ще косіше!..
Проводжала мене до тролейбуса мати.
— Ти вже там дивись, Андрійку, шануй старших. Як умирав мій тато, ще в Пакулі, ти зовсім маленький був, зібрав нас усіх і каже: "Як гукають, діти мої, так і відгукуються. Кажуть на біле чорне, і ви кажіть — чорне, а кажуть біле..."
Я лагідно усміхався до матері крізь вікно тролейбуса. Вона щось гукала, я швидше вгадав, аніж почув:
— Бережи гроші!..
Закивав головою і притис лікоть правиці до кишені, де похрускувало шістсот карбованців. П’ятсот, які просив у листі, і сто — від матері, на обживок.
Кільцевий тролейбусний маршрут обіймав передмістя, прилучаючи до цивілізації романтичні прерії Шишижиного дитинства. Скоро асфальтова стрічка вигулькнула на край міста, виписала еліпс навколо клумби і повернула до центральних магістралей. За еліпсом асфальт було ніби одчикрижено велетенським різаком: далі лежав битий піщанистий шлях. Несподівано широкий після міських вуличок, до ладу не вкочений (тільки дві крем’янисті колії звивисто лисніли під хмуруватим небом), з острівцями вигорілого за літо моругого солонцю і горбатими вербами на узбіччях, він раптом упав Андрієві в очі і сколихнув щось глибоке та щемне в душі. Шишига аж сколотнувся весь, припав до вікна. Але тролейбус уже розвертався, і тепер лише крізь запилену шибку на причільну стіну вагона впала невиразна тінь забутого, чужого і водночас навдивовижу кревного світу: піщана дорога з гадючками вибоїстих колій, верби, поле і небо.
— Уже, ма’ть, машини дременули,— проказав од передніх дверей сільський дядько, в куфайці, шапці-вушанці і з кошовкою напереваги.
— Так, мо’, молошна ще буде,— з глибини вагона розкотився лункий жіночий голос.— Гляди, коли б і картоплі сьогодні не возили, учора наче в радійо казало.
— Хіба хто з учреждєнія буде додому їхать. П’ятниця...
Тролейбус зупинився, двері розчинилися, і голоси випали назовні. Не виважуючи, що його спонукує, Андрій підхопився і шаснув у двері, навздогін неоковирній пакульській говірці. Юрма, що товпилася біля дверей, трохи нам’яла йому боки, але Шишига ошкірив зуби, шарпнувся, когось відштовхнув, комусь наступив на ноги — і був вільний. Стояв посеред сірої курної заплави (її утворював переліг, який тут стрічався з містом) і, жадібно вивертаючи чутливі крильця ніздрів, вдихав збудливі запахи поля. Шишига уже не вмів їх розрізнити, тому лише здогадувався: так пахне складена в скирти солома, ще не ралене вівсянище, щойно вивергнута плугами земля, полинові сухотрав’я на лісосмугах, встелені вимолоченим льоном підлужжя...
Немов сновида, він озирнувся стуманілими очима довкола і побачив гурт дівчат та хлопців, одягнених по-міському, але ще з обвітреними засмаглими обличчями і особливою, сільською, неекономністю в рухах. До них тулилися дядько та молодиця, які щойно вийшли з тролейбуса. Гурт товпився навколо таксі. Шофер курив, поставивши ногу на буфер. Андрій підійшов, владно узявся за рукав шоферської шкірянки:
— Пакуль. Туди й назад.
— Па-куль...— передражнив шофер, не зваживши на Андріїв тон.— Усе життя мріяв ночувати в полі. Он скоро дощ уперіщить.
Шишига дістав новеньку, з подарованих матір’ю, десятку.
— Без здачі.
Шофер стенув плечима і спроквола поліз у машину. Андрій плюхнувся на заднє сидіння.
— І нас, дядьку, до Пакуля! — загукали з товпи.
— По рублю, дєвки? — вишкірився таксист.
— Я вам плачу, їдьте,— густим голосом наказав Шишига.
Шофер розвів руками, співчуваючи дівчатам, і взявся до керма. Таксі рушило. Шишига звільна розкинувся на подушках: волів бути сам. Заплющив очі і ніби скам’янів, впившись подушечками пальців у спинку переднього сидіння. Вилиці випнулися, натягши шкіру обличчя. Щелепи зводила судома, і час од часу він ворушив ними, буцім гострив зуби. Ані осінні поля, ні переліски обіч шляху, ні стрічні машини, ні сама дорога — ніщо не вабило його зору. Лише глибокого самоусвідомлення, що він іде в Пакуль, потребував зараз Шишига. Чомусь пригадалося Петрове падіння на сходах, похорон, глухий постук, коли забивали труну, ляпотіння вогкої глини об віко труни, передзвін лопат — і раптом торжествуючий яскравий сплеск, ніби він здолав смерть.
Уже неподалік Пакуля Шишига розплющив очі і побачив, як підлужжя, облямоване річечкою, перекидається нижче шляху в роздольні луки, а за ними манливо туманіє листяний ліс, далекий і близький водночас. Це вже було не ті обжиті світлі бори, що обступали Київ. Десь тут, за болотами, зачиналися поліські нетрі. Шишига міг ухопити в очі саме узлісся: густі чагарища на вирубах, непролазне осиччя, олішняк, далі темно-багряною стіною зводилися гребені пущ, заполонюючи собою виднокіл.