Селяни

Страница 16 из 99

Оноре де Бальзак

– Ну, гаразд, я зіграв свою штуку з видрою цьому паничеві з замку, що приїхав з Парижа, – от і все!

– Якби більше народу приїжджало дивитися Авонські джерела, – сказала Марі,– ви б забагатіли, дідусю Фуршон.

– Атож, – відповів старий, допиваючи останню склянку з пляшки. – Та тільки, граючися з видрами, я видр розлютив, одна з них кинулася мені просто в ноги і тепер принесе мені більше як двадцять франків баришу.

– Б’ємось об заклад, татусю, що ти змайстрував свою видру з паклі,– сказала Тонсарша, лукаво поглядаючи на батька.

– Коли ти мені даси штани, жилет, шлейки з пружком, щоб не дуже соромити Вермішеля на нашій естраді в "Тіволі", бо дядько Сокар завжди на мене бурчить, я тобі, дочко, залишу монету, – твоя думка того варта. Я б зміг ще разок заманити панича з замку, – може, він з цього випадку приохотиться до видр!

– Піди-но, принеси нам ще пляшечку, – сказав Тонсар дочці.– Якби в татка справді була видра, він би її нам показав, – продовжував він, звертаючись до жінки і намагаючись піддражнити Фуршона.

– Боюсь я побачити її на вашій пательні! – відповів старий, підморгуючи одним із своїх маленьких зеленкуватих очиць, спрямованих на дочку. – Філіппіна вже замотала мою монетку. А скільки ви в мене їх повитягали, отих самих монеток, то мені на одяг, то мені на харч!.. І все кажете, що я й пельку свою розкрив, і ходжу я обідраний…

– Продали ж ви, татусю, своє останнє вбрання, щоб попити вареного вина в "Кав’ярні миру"! – сказала Тонсарша. – Не дарма ж Вермішель хотів вам перешкодити…

– Вермішель?.. Він, кого я частував? Вермішель не може зрадити свого друга. Ні, це його кінтал старого свинячого сала на двох лапах, який він не соромиться звати своєю дружиною!

– Чи він, чи вона, – відповів Тонсар, – а може, Бонебо…

– Коли це був Бонебо, – продовжував Фуршон, – який сам весь час стирчить у кав’ярні… я… йому… задам!

– Ну, й що ж з того, гультяю, що ви продали свої речі? Продали так продали, ви ж повнолітній! – відповів Тонсар, плескаючи старого по коліну. – Ану, позмагайтеся-но з моїми бочками, пофарбуйте-но собі горлянку! Татусь, пані Тонсар, має на це повне право, і це буде краще, ніж тягати свої грошенята до Сокара!

– І подумати тільки, що ось уже п’ятнадцять років усі танцюють під вашу музику в "Тіволі", а ви й досі не змогли дізнатися секрет Сокарового вареного вина, і це при вашій спритності! – сказала дочка батькові.– Ви добре знаєте, що з цим секретиком ми б стали такими ж багатіями, як Рігу!

У Морвані і в тій частині Бургундії, що лежить біля його підніжжя в напрямі Парижа, це варене вино, за яке Тонсарша дорікала дядькові Фуршону, – досить дорогий напій, який відіграє велику роль у житті селян і який більш або менш добре вміють готувати бакалейники і лимонадники там, де є кав’ярні. Цей благодійний лікер, до складу якого увіходять добірне вино, цукор, кориця та інші пряності, слід поставити вище за всі настойки або горілчані суміші, відомі під назвою "ратафії", "ста семи років", "води сміливців", "чорносмородинки", "веспетро", "сонячного спирту" тощо. Таке варене вино трапляється аж до кордону Франції й Швейцарії. В Юрі, у диких хащах, куди іноді потрапляють справжні туристи, шинкарі, довіряючися словам комівояжерів, дають назву сиракузького вина цьому, до речі сказати, чудесному промисловому виробові, за який з великим задоволенням платиш по три-чотири франки за пляшку, зважаючи на собачий голод, що розвивається при підніманні на вершини. В усіх морванських і бургундських домах найлегша прикрість, найменше нервове зворушення вже становить привід, щоб випити вареного. Жінки під час, до і після пологів п’ють його з посипаними цукром грінками. Варене вино поглинуло цілі селянські господарства. І не раз цей спокусливий напій вимушував чоловіків вдаватися до виправних заходів.

– Ет! Тут нічого не підчепиш! – відповів Фуршон. – Сокар завжди міцно замикається, коли готує своє варене. Він і своїй небіжчиці секрету не сказав. Він дістає з Парижа все для його готування.

– Не чіпляйся ти до батька! – крикнув Тонсар. – Він не знає… ну, й не знає! Не можна ж усе знати!

Помітивши, що вираз обличчя затя пом’якшав, як і його мова, Фуршон одразу збентежився.

– Ти щось у мене хочеш вкрасти? – наївно запитав старий.

– У нажитому мною майні,– сказав Тонсар, – нема нічого незаконного, і коли я у вас щось беру, то це йде мені в оплату обіцяного вами посагу.

Фуршон, заспокоєний цією брутальністю, схилив голову, як людина переможена й переконана.

– От славна пасточка, – продовжував Тонсар, підсідаючи до тестя і кладучи йому пастку на коліна. – Їм в Егах потрібна буде дичина, от ми й продамо їм їхню ж власну, а то не було б і господа-бога для нас, бідних!

– Добра робота, – сказав старий, розглядаючи зловмисний прилад.

– Дайте ж і нам поназбирати грошенят, – сказала Тонсарша, – ми, татусю, повинні мати свій шматочок від егського пиріжка!..

– Ох, балакухи! – сказав Тонсар. – Якщо я колись потраплю на шибеницю, то не за те, що стрельну з рушниці, а за те, що ваша дочка своїм язичком стрельне!..

– То не думаєте ви, що Еги буде розпродано шматками заради вашого паскудного носа? – відповів Фуршон. – Як! Ось уже тридцять років дядько Рігу висмоктує мозок з ваших кісток, а ви все ще не розчухали, що буржуа будуть гірші за поміщиків. У цій справі, дітоньки мої, усякі Судрі, Гобертени й Рігу примусять вас танцювати під пісеньку "Тютюнець у мене є, а у вас його не буде…", улюблену пісеньку всіх багатіїв!.. Отак-от! Селянин завжди селянином і лишиться. Хіба ви не бачите (та ви ж нічого не розумієте в політиці!..), що уряд тільки на те такий акциз на вино й накинув, що хоче защемити наші останні копійки та вдержати нас у злиднях? Буржуа і уряд – це одне. Що з ними б сталося, якби ми всі забагатіли? Самі вони, чи хто, стали б орати поля? Самі стали б збирати врожай?.. Бідняки потрібні їм! Я сам був багатим із десяток років і добре знаю, що я думав про голоту!..

– А все ж доведеться полювати разом з ними, – сказав Тонсар, – коли вони хочуть переділити великі маєтки; а там ми повернемось і проти Рігу. На місці Курткюїса, якого він гризе, я б уже давно поквитався з ним іншими кругляками, а не тими, якими платить йому цей бідолаха…