– От тобі на! – вигукнув жандармський унтер-офіцер, коли дружина розповіла йому цю новину. – Чи не хоче він розпоряджатися в нашому краї, все переробляти на свій лад і командувати "праворуч-ліворуч" жителям долини, наче кірасирам свого полку? Звикли ці офіцери наказувати! Та ні, не діждеш! За нас заступляться пани де-Суланж і де-Ронкероль… Бідний дядько Гербе! Він і гадки не має, що в нього хочуть вкрасти найкращі троянди з його квітника!
Цю фразу в дусі Дора[74] Коше запозичила в мадмуазель, що запозичила її в Буре, що запозичив її в якогось співробітника "Меркурія"[75], а Судрі стільки повторював її, що вона обернулася в Суланжі на прислів’я.
Дядько Гербе, суланжський збирач податків, був дотепником, тобто забавником маленького міста і одним з героїв салону пані Судрі. Вихватка жандарма прекрасно змальовує думку, що склалася про егського поміщика на всьому просторі від Коншів до Віль-о-Фе, де вона скрізь зловмисно підтримувалась старанням Гобертена.
Призначення Сібіле відбулося десь наприкінці осені 1817 року. Весь 1818 рік і ноги генерала не було в Егах, бо клопоти про шлюб з мадмуазель де-Труавіль, укладений на самому початку 1819 року, затримали його на більшу частину літа в околицях Алансона, в замку тестя, де він залицявся до своєї нареченої. Крім Егів і свого чудового особняка, генерал де-Монкорне мав шістдесят тисяч франків державної ренти і платню за чином генерал-лейтенанта в запасі. Хоч Наполеон дав цьому славному рубаці звання графа імперії, надавши йому у вигляді герба щит, поділений на чотири поля: у першому – по блакитному з золотими зірками полю три срібні піраміди; у другому – по темночервоному полю три срібні мисливські роги; у третьому – по червоному полю золота гармата на чорному лафеті з золотим півмісяцем нагорі; у четвертому – по золотому полю темночервона корона з середньовічним девізом: "Сурміть на атаку!", – Монкорне добре знав, що походить від столяра-червонодеревця з Сен-Антуанського передмістя, хоч з великою охотою й забув би це. Отож він вмирав від бажання стати пером Франції. Він вважав за ніщо свою велику стрічку Почесного легіону, свій хрест Святого Людовіка і свої сто сорок тисяч франків доходу. Вражений демоном аристократизму, він не міг спокійно дивитися на блакитні стрічки. Славетний еслінгський кірасир ладен був лизати бруд на Королівському мості, аби тільки бути прийнятому у Наварренів, Ленонкурів, Гранльє, Мофріньєзів, д’Еспарів, Ванденесів, Вернеїв, д’Ерувілів, Шольє та інших.
У 1818 році, коли йому було наочно доведено неможливість перевороту на користь родини Бонапартів, Монкорне через деяких своїх приятельок всіляко став розрекламовувати себе в Сен-Жерменському передмісті, пропонуючи своє серце, руку, свій особняк і все своє багатство за союз з якоюсь знатною родиною.
Після неймовірних зусиль герцогиня де-Карільяно знайшла, нарешті, щось підходяще для генерала в одній із трьох паростей родини Труавілів, а саме в родині віконта, який з 1789 року був на російській службі і повернувся з еміграції у 1815 році. Сам віконт, що не мав нічого, бо був молодшим членом родини, одружився з якоюсь княжною Шербеловою, багатства якої досягали мільйона; але після народження двох синів і трьох дочок він збіднів знову. До цього древнього й могутнього роду належали один пер Франції, маркіз де-Труавіль, глава роду і носій герба, і два обтяжених численним потомством депутати, що присмокталися до фінансів, міністерства й двору, наче риба до приманки. Отже, коли Монкорне представила Труавілям маршальша, одна з найвідданіших Бурбонам наполеонівських герцогинь, його зустріли дуже прихильно. Монкорне вимагав, у винагороду за своє багатство й безмежну ніжність до майбутньої дружини, призначення в королівську гвардію, титула маркіза й звання пера Франції; але всі три парості роду Труавілів пообіцяли йому тільки свою підтримку.
– Ви знаєте, що це означає,– сказала маршальша своєму давньому приятелеві, який скаржився на непевність цієї обіцянки. – Королем не можна розпоряджатися, ми можемо тільки підштовхнути його на якесь бажання.
Монкорне, за шлюбним контрактом, зробив Віржіні де-Труавіль своєю спадкоємницею. Цілком підкорившись своїй дружині, як видно з листа Блонде, він поки що тільки мріяв про майбутнє потомство; але його прийняв Людовік XVIII, який нагородив його орденом Святого Людовіка, дозволив йому прилучити до свого сміховинного герба герб Труавілів і пообіцяв титул маркіза, коли він відданістю своєю заслужить перство.
Через кілька днів після цієї аудієнції було вбито герцога Беррійського; павільйон Марсан узяв гору, міністерство Вільєля захопило владу, усі нитки, протягнуті Труавілями, було порвано, довелося їх підв’язувати до нових міністерських кілочків.
– Зачекаємо, – казали Труавілі Монкорне, якого, до речі сказати, Сен-Жерменське передмістя засипало своєю ласкою.
Усе це може пояснити, чому генерал повернувся в Еги тільки в травні 1820 року.
Щастя, невимовне для сина ремісника із Сент-Антуанськуго передмістя, – дістати собі в дружини молоду, елегантну, розумну й лагідну жінку, одне слово, справжню Труавіль, що відчинила перед ним двері вcix салонів Сен-Жерменського передмістя, можливість дати їй розваги Парижа, – ці різноманітні радості в такій мірі загасили спогади про сцену з егським управителем, що генерал остаточно забув не тільки про існування Гобертена, а навіть про його ім’я. У 1820 році він повіз графиню в Еги, показати їй свій маєток. Він затвердив усі рахунки й договори Сібіле, не особливо в них заглиблюючись: щастя ж не причіпливе. Графиня, дуже щаслива, що зустріла таку чарівну особу в дружині управителя, зробила їй подарунки, як і її дітям, з якими зараз же стала гратися.
Вона доручила архітекторові, що прибув із Парижа, зробити деякі переробки в Егах, бо вирішила, на великий захват генерала, жити шість місяців на рік у цьому чудовому маєтку. Усі заощадження генерала пішли на замовлені архітекторові переробки й на найчарівнішу обстановку, виписану з Парижа. Еги набули тоді того остаточного вигляду, який обернув їх на унікальну пам’ятку різноманітної витонченості за чотири століття.