Усі пішли по слідах, на які вказував пальцем начальник охорони, придивляючись до них на ходу й зупинившися посередині алеї, у сотні кроків від розбитого глечика, там, де відбиток ніг Пешіни раптом обривався.
– Тут, – сказав він, – вона повернула до Авони; дуже можливо, що хтось відрізав їй шлях до павільйону.
– Але, – вигукнула пані Мішо, – минуло вже понад годину, як її нема!
Той же страх відбився на всіх обличчях. Кюре побіг до павільйону, розглядаючи дорогу, в той час, як Мішо, охоплений тією ж думкою, вирушив по алеї до Коншів.
– Божо мій, вона тут впала! – вигукнув Мішо, повертаючися з того місця, де зникали сліди, що йшли в напрямі Срібного струмка, до місця, де вони теж зникали посередині алеї.– Дивіться, – сказав він, вказуючи на землю.
Усі дійсно побачили на піску алеї: відбиток людського тіла. ’
– Сліди, що йдуть до лісу, залишені ногами, взутими у черевики на мотузяній підошві…– сказав кюре.
– Це жіночий слід, – сказала графиня.
– А там, біля розбитого глечика, слід чоловічої ноги, – додав Мішо.
– Я не бачу слідів двох різних ніг, – сказав кюре, що простежив до самого лісу сліди жіночого взуття.
– Її, звичайно, схоплено й занесено в ліс! – вигукнув Мішо.
– Коли це слід жіночий, то нічого не можна зрозуміти, – вигукнув Блонде.
– Це, напевне, якась штука цієї потвори Ніколя, – сказав Мішо. – Він кілька днів стежить за Пешіною. Я сьогодні просидів дві години під Авонським мостом, щоб захопити падлюку, якому якась жінка, може, й допомагає в його справі.
– Це жахливо! – сказала графиня.
– Вони все це вважають жартами, – сумно й гірко вимовив кюре.
– О, Пешіна не дасться їм в руки! – сказав начальник охорони. – Вона здатна переправитися через Авону вплав… Я піду поглянути береги річки. Ти ж, люба Олімпіє, повертайся додому. А ви, панове, й ви, пані, ідіть по алеї до Коншів.
– Який край! – сказала графиня.
– Мерзотники трапляються скрізь, – зауважив Блонде.
– Чи правда, пане кюре, – спитала графиня, – що я вирвала цю дівчинку з пазурів Рігу?
– Усі дівчата до п’ятнадцяти років, яким ви, пані, дасте притулок у себе в замку, будуть вирвані з лап цієї потвори, – відповів абат Бросет. – Намагаючись затягти до себе цю дитинку, тоді ще молодшу, розстрига водночас прагнув задовольнити й свої розпусні нахили, і почуття помсти. Беручи дядька Нізрона в пономарі, я зміг дати цьому простакові зрозуміти наміри Рігу, що обіцяв йому виправити провину свого дядька, мого попередника по кафедрі. Це одна з причин образи колишнього мера на мене; його ненависть від цього ще зросла… Дядько Нізрон урочисто заявив Рігу, що вб’є його в разі якогось нещастя з Женев’євою, і поклав на нього відповідальність за всякий замах на честь дівчинки. Я дуже схиляюся бачити в переслідуваннях Ніколя Тонсара якийсь мерзенний задум цієї людини, яка вважає, що їй тут усе дозволено.
– Отож він не боїться суду? – сказав Блонде.
– По-перше, він тесть місцевого прокурора, – відповів після паузи кюре. – Далі, ви не уявляєте, – продовжував він, – глибокої безтурботності поліції і прокуратури щодо таких людей. Якщо тільки селяни не палять ферм, не вбивають, не отруюють і платять податки, вони можуть робити між собою все, що їм забагнеться; а тому, що в них нема ніяких релігійних принципів, тут робляться жахливі справи. По той бік басейну Авони немічні старі бояться лишатися вдома, бо тоді їм не даватимуть їсти; отож вони ходять на польові роботи, поки ноги можуть їх тримати; вони дуже добре знають, що лягти для них означає те саме, що вмерти з голоду. Мировий суддя пан Саркюс каже, що коли притягати до суду всіх злочинців, то держава розориться на судових витратах.
– Але він добре розуміється на справі, отой урядовець! – вигукнув Блонде.
– Ах, монсеньйор добре знав становище цієї долини і особливо цієї громади, – продовжував священик. – Тільки релігія може загоїти стільки болячок, бо закон, на мою думку, неспроможний у тому вигляді, як він застосовується…
Кюре був перерваний криками, що розляглися з лісу, і графиня, якій передували Еміль і абат, сміливо побігла в його глибину, у напрямі криків.
XI. Оаристис[86], двадцять сьома еклога Феокріта, не дуже схвалювана на суді присяжних
Чуйність дикуна, що її розвинула в Мішо нова посада, а також його знання пристрастей і спонукань населення бланжійської громади почасти щойно з’ясували його третю ідилію у грецькому смаку, яку бідняки-селяни сорту Тонсарів і сорокарічні багатії, подібні до Рігу, згідно зі звичайною термінологією, вільно перекладають у глушині сіл.
Ніколя, другий син Тонсара, на призову витяг невдалий жеребок. За два роки перед цим, завдяки підтримці Судрі, Гобертена й Саркюса-багатого, старшого брата Ніколя Тонсара було визнано непридатним до військової служби з причини вигаданої хвороби мускулів правої руки; але через те, що після цього Жан-Луї Тонсар орудував найважчим землеробським знаряддям з дуже помітною легкістю, в кантоні зчинилося деяке заворушення.
Судрі, Рігу і Гобертен, покровителі родини Тонсарів, попередили шинкаря; щоб він поки утримався від спроб визволити рослого й сильного Ніколя від військової служби. Проте, віль-о-фейський мер і Рігу так виразно розуміли потребу підтримувати сміливих і здатних на мерзоти людей, яких вони вміло спрямовували проти Егів, що Рігу все ж подав Тонсарові та його сину певні надії.
Цей розстрижений чернець, до якого час від часу заходила палко віддана своєму братові Катрін, порадив звернутися до графині й генерала.
– Може, він буде зовсім не від того, щоб зробити цю послугу з метою зласкавити вас, а це вже буде певним виграшем у ворога, – сказав Катрін страшний тесть прокурора. – Ну, а як Оббивальник вам відмовить, – тоді подивимось.
За розрахунками Рігу, відмова генерала мала стати новим приводом до невдоволення селян проти великого землевласника й створити коаліції ще одну підставу для вдячності Тонсара в тому разі, коли хитрий розум колишнього мера дасть йому спосіб визволити Ніколя.
Ніколя, що в найближчі дні мав з’явитися в призовну комісію, покладав невелику надію на протекцію генерала, через незадоволення Егів родиною Тонсарів. Його пристрасть до Пешіни або, вірніше сказати, його впертість і похіть були до такої міри збуджені думкою про від’їзд, який не лишав йому часу на зведення дівчинки, що він вирішив вдатися до сили.