Ніяка наука, навіть статистика, не може дати поняття про більш ніж телеграфічну швидкість, з якою поширюються новини на селі, і про те, як вони передаються крізь ті пустельні простори, подібні до степів, що існують ще у Франції на сором нашим адміністраторам і капіталістам. Сучасна історія знає, як найславетніший банкір, загнавши своїх коней між Ватерлоо і Парижем (усім відомо, навіщо! – він придбав усе, що втратив імператор: владу), випередив фатальну звістку лише на кілька годин. Отже, за годину після сутички між старою Тонсар і Вателем у "Великих-ГУ-синіх" зібралося ще кілька завсідників.
Першим прийшов Курткюїс, в якому ви ледве впізнали б веселого лісника, червонощокого ледаря, якому дружина варила вранці каву з молоком, як було видно з викладу попередніх подій. Постарілий, схудлий, змарнілий, він давав усім страшний, ні для кого не повчальний, приклад.
– Він хотів стрибнути вище голови, – відповідали тим, хто висловлював співчуття колишньому сторожеві, обвинувачуючи Рігу. – Він хотів стати поміщиком!
Дійсно, Курткюїс, купуючи маєток Башльрі, мріяв пройти в поміщики і не раз цим вихвалявся. А тепер його жінка нишпорила, збираючи гній! І вона, і Курткюїс підводилися до світу, копали свій багато угноєний город, знімали з нього по кілька врожаїв, і все ж грошей вистачало тільки на сплату процентів Рігу по остачі боргу. Дочка їх, що служила в Оссері, присилала їм свою платню, але, незважаючи на стільки зусиль, незважаючи на цю підтримку, вони після внеску платежу зоставалися без мідного ліарда в кишені. Пані Курткюїс, яка колись дозволяла собі час від часу пляшку вареного вина з грінками, тепер не пила нічого, крім води. Курткюїс звичайно не наважувався заглянути в "Великі-ГУ-сині", побоюючись лишити там три су. Позбувшись своєї влади, він позбувся й безплатного частування в шинку і кричав, як усі дурні люди, про невдячність. Нарешті, як мало не в усіх селян, вражених демоном власництва, у нього в міру збільшення роботи зменшувалося харчування.
– Курткюїс набудував занадто багато стін, – казали ті, хто заздрив його становищу. – Перед тим, як паркани ставити, треба було стати хазяїном.
Старий обробив і угноїв три арпани землі, куплені в Рігу; сад, прилеглий до будинку, вже починав давати плоди, і він побоювався, як би його не відняли! Одягнутий, немов Фуршон, він, що колись носив черевики й мисливські гетри, ходив тепер у сабо і обвинувачував власників Егів, які були причиною його злиднів. Ця гризота надавала маленькому товстунові з колись сміхотливим обличчям похмурого й тупого вигляду, що робило його схожим на хворого, підточуваного якоюсь отрутою або хронічною недугою.
– Що це з вами, пане Курткюїс? Чи вам, може, підрізав хтось язичка? – спитав Тонсар, бачачи, що старий мовчить у відповідь на розповідь про битву, яка тільки що сталась.
– А було б шкода, – сказала Тонсарша. – Він не має чого скаржитися на повитуху, яка підрізала йому язичка; вона зробила добру операцію.
– Примерзне бовкало, коли тільки й думаєш, як би його покінчити з паном Рігу, – сумно відповів цей постарілий старий.
– Ет! – сказала стара Тонсар, – у вас гарненька дочка, сімнадцяти років; коли вона має розум, ви легко погодитесь із цим старим джиґуном…
– Ми її послали в Оссер, до матері пана Маріота, от уже два роки, щоб охороняти її від усякого нещастя, – сказав він. – Краще з голоду подохну, ніж…
– Ну й дурень! – вигукнув Тонсар. – Гляньте-но на моїх дочок, чи повмирали вони? А коли хто не скаже, що вони чисті, як ті ікони, тому доведеться мати справу з моєю рушницею.
– Тяжко дійти до цього! – вигукнув Курткюїс, хитаючи головою. – Нехай уже мені краще заплатять за постріл в одного із цих армінаків…
– А далеко краще врятувати свого батька, ніж труситися над своєю чеснотою, – заперечив шинкар.
Тонсар відчув легкий удар, яким дядько Нізрон торкнувся його плеча.
– Негаразд ти кажеш! – сказав старий. – Батько – храни тель честі в своїй родині. Отакою своєю поведінкою ви накликаєте на нас загальну зневагу; через вас і обвинувачують народ, що він не заслуговує свободи! Народ має давати багатіям приклад громадянської доблесті й честі. А ви продаєтесь Рігу за золото, ви всі, скільки вас є! Коли дочок своїх не віддаєте йому, то віддаєте свою честь! Це погано!
– Погляньте-но, до чого дійшов Курткюїс! – сказав Тонсар.
– Поглянь, до чого дійшов я! – відповів дід Нізрон. – Я сплю спокійно, і голок у мене в подушці нема.
– Хай собі каже, Тонсар, – голосно прошепотіла йому на вухо його жінка, – ти ж добре знаєш, що це пунктик бідного дідуся.
В цей час Бонебо, Марі й Катрін з братом з’явились у роздратуванні, початок якому поклала невдача Ніколя, а повідомлення про план, задуманий Мішо, остаточно завершило. Отже, увійшовши в батьків шинок, Ніколя пустив люту лайку на адресу подружжя Мішо та мешканців замку.
– От і жнива! Ну, та я звідси не піду, не прикуривши своєї люльки об їхні скирти! – вигукнув він, дужо вдаряючи кулаком по столу, до якого присів.
– Не треба так брехати на людях, – сказав йому Годен, вказуючи на діда Нізрона.
– Коли він балакатиме, я зверну йому шию, як тому курчаті,– відповіла Катрін. – Пожив він своє, цей старий лепетень! Кажуть – доброчесний. Просто така в нього вдача, і все.
Дивовижне й цікаве видовище являли всі ці витягнуті голови, усі ці люди, скупчені в халупі, на дверях якої вартувала стара Тонсар, щоб забезпечити відвідувачам таємницю їх розмов.
Із усіх цих облич – у Годена, залицяльника Катрін, може, було найстрашніше, хоч воно й менше за всі інші впадало в вічі. Годен, скнара без золота, найлютіший з усіх скнар, бо перед тим, хто сидить на своїх грошах, чи не треба поставити того, хто шукає їх? Один дивиться в себе, другий з страшною пильністю дивиться вперед; Годен подав би вам тип найпоширеніших селянських облич.
Цей чорнороб, маленький чоловічок, звільнений від військової служби, як не придатний для неї за зростом, худий з природи, і схудлий від роботи та безглуздого удержування, від якого гинуть на селі несамовиті працівники на зразок Курткюїса, мав обличчя розміром з кулачок, освітлене парою жовтих з зеленими прожилками та коричневими цяточками очей, де жадоба наживи доходила до хтивості, але без жаги, бо бажання, що колись клекотіло, тепер застигло, наче лава. Шкіра в нього була натягнута на скронях, темних, як у мумії. Його ріденька борідка пробивалася крізь зморшки, немов стерня на борознах. Годен ніколи не пітнів, усі соки його розсмоктувалися в організмі. Його волосаті, криві, нервові й невтомні руки, здавалося, були зроблені з старого дерева. Хоч йому не минуло й двадцяти семи років, виднілося вже сиве волосся в його чорній шевелюрі з червоним відблиском. Він носив блузу, в розрізі якої чорніла сорочка грубого полотна, яку він, мабуть, не знімав понад місяць і сам прав у Туні. Його дерев’яні черевики були залатані старим залізом. Тканину його штанів не можна було визначити під безліччю підштопок та латок. Нарешті, голова його була вкрита найжахливішим кашкетом, безперечно підібраним у Віль-о-Фе на смітнику якогось заможного дому.