– А чому б тобі не взятися за цю справу? – шепнув Годен Катрін. – Тобі дали б цілий кошик золотих, щоб замазати скандал, і ти одразу ж стала б тутешньою хазяйкою…
– Чи будемо ми збирати колоски, чи не будемо? – сказав Бонебо. – Мені ж начхати на вашого абата. Я з Коншів, а в нас там нема попа, щоб ворушити наше сумління своїм бубонцем.
– Стривайте, – запропонував Водуайє,– треба сходити розпитати старого Рігу, який знається на законах, чи може Оббивальник заборонити нам збирати колоски; і він нам скаже, чи є в нас на це право. Коли ж Оббивальник робить за законом, тоді доведеться, як сказав наш старий, піти на хитрощі…
– Без крові не обійдеться, – похмуро сказав, підводячись, Ніколя, випивши цілу пляшку вина, яке весь час підливала Катрін, щоб перешкодити йому говорити. – Коли ви мене послухаєтесь, ми покінчимо з Мішо! Але всі ви трухлятина й погань!
– Тільки вже не я! – вигукнув Бонебо. – Якби я знав, що ви притримаєте свої язики, я б взявся послати на той світ Оббивальника!.. От була б втіха всадити йому сливу в пузо! За одним разом помстився б я всій смердючій офіцерні!
– Так, так, – вигукнув Жан-Луї Тонсар, який почасти вважався за сина Гобертена; він тільки недавно зайшов у шинок слідом за дядьком Фуршоном.
Цей хлопець, що кілька місяців залицявся до гарненької служниці Рігу, успадкував від свого батька вміння підстригання живоплотів та грабових алей і всякого іншого підстригання. Буваючи в заможних домах, він розмовляв з хазяями й прислугою, набирався від них думок, які зробили з нього, людини з сімейними здібностями, пройдисвіта. І справді, далі можна буде побачити, що, звернувши свої погляди на служницю Рігу, Жан-Луї цілком виправдував добру думку про його прозірливість.
– Ну, що ти маєш, пророче? – сказав шинкар синові.
– Я скажу, що ви граєте на руку нашим буржуа, – заявив Жан-Луї.– Полякати власників Егів, щоб утвердити за собою свої права, – це добре, але виганяти їх звідси й примушувати продати Еги, як хочуть усі буржуа з долини, – це проти наших інтересів. Якщо ви сприятимете поділові великих маєтків, звідки ж візьмуться володіння на продаж під час майбутньої революції? Ви б тоді мали землю за безцінь, як одержав її Рігу; коли ж ви її сунете в горлянку нашим буржуа, буржуа вам вихаркнуть її назад дуже виснаженою й за високу ціну; ви працюватимете на них, як усі, хто тепер працює на Рігу. Гляньте-но на Курткюїса!..
Цей виступ був занадто глибоко політичним, щоб дійти до розуму п’яних людей, які всі, крім Курткюїса, збирали гроші, щоб мати свою частку в егському пирозі. Отже, Жан-Луї дали змогу базікати, продовжуючи, як і в палаті депутатів, свої приватні розмови.
– Ну й гаразд, будете машинами для Рігу! – вигукнув Фуршон, який один зрозумів свого внука.
У цей час повз шинок проходив егський мельник Ланглюме; красуня Тонсарша гукнула на нього.
– Чи правда, пане помічник мера, – сказала вона, – що нам заборонять збирати колоски?
Ланглюме, маленький веселий чоловічок, з білим від борошна обличчям, одягнутий у сіробіле сукно, піднявся східцями, і селяни одразу ж набрали серйозного вигляду.
– Як вам сказати, діти мої, і так, і ні! Біднота збиратиме, але вжиті заходи підуть вам на користь…
– Як це так? – спитав Годен.
– Але ж коли всім чужим біднякам буде заборонено збиратися сюди, – відповів мельник, примружуючи очі на нормандський лад, – та вам самим ніхто не перешкодить піти по інших місцях, якщо тільки всі інші мери не зроблять так само, яке бланжійський.
– Отож, це правда? – загрозливо сказав Тонсар.
– Ну, а я, – сказав Бонебо, надягаючи набакир свого кашкета й помахуючи горіховим прутиком, – піду в Конші попередити друзів.
І ловелас долини пішов, насвистуючи солдатську пісеньку:
Ти ж знаєш гвардійських гусарів,
Чи знаєш ти їхню сурму?
– Поглянь-но, Марі, якою це дивною стежкою вирушив у Конші твій дружок! – гукрула внучці стара Тонсар.
– Він пішов до Аглаї! – сказала Марі, кинувшись до дверей. – Треба мені хоч раз як слід задати цій качці!
– Слухай-но, Водуайє,– звернувся Тонсар до колишнього польового сторожа, – піди до дядька Рігу: ми будемо знати, що робити; він наш оракул, а слина його нам нічого не коштуватиме.
– Знову дурість! – тихенько вигукнув Жан-Луї.– Він усіх продасть. Анет добре мені казала, що його небезпечніше слухатися, ніж самого чорта.
– Раджу вам бути розумними, – додав Ланглюме, – бо генерал поїхав у префектуру з приводу ваших неподобств, і Сібіле казав, що він честю присягався дійти до Парижа, до хранителя печаті, до короля, до всієї лавочки, якщо треба буде, щоб впоратися зі своїми селянами.
– Його селянами! – закричали навколо.
– Оце так! Ми, виходить, вже не собі належимо?
На це запитання Тонсара Водуайє вийшов, прямуючи до колишнього мера.
Ланглюме, теж виходячи, обернувся на східцях і відповів:
– Стадо нероб, хіба в вас є прибутки, що хочете бути собі хазяїнами?..
Хоч і сказане жартома, це глибоке зауваження присутні зрозуміли приблизно так само, як коні розуміють удар батога.
– Ач який! Самі хазяїни!.. А скажи-но, синку, після твоєї ранкової справи тобі, мабуть, не мій кларнет сунуть у руки між великим пальцем та чотирма іншими… – сказав Фуршон до Ніколя.
– Не чіпляйся до нього, а то він може так нам’яти тобі черево, що ти все вино назад віддаси! – грубо відрізала Катрін своєму дідові.
ХIII. Сільський лихвар
З погляду стратегічного Рігу займав у Бланжі таке ж становище, як на війні передовий пост: він стежив за Егами, і стежив добре! Поліція ніколи не матиме таких шпигунів, які служать ненависті.
При появі генерала в Егах Рігу, безперечно, мав на нього деякі розрахунки, – що їх розладнав шлюб Монкорне з однією з Труавіль, – бо він, здається, хотів покровительствувати цьому великому землевласникові. Наміри його були такі очевидні, що Гобертен вважав за потрібне ввести його в пайку, залучивши до змови, задуманої проти Егів. Перед тим, як погодитися на цю частку і на певну роль у змові, Рігу, за власним його виразом, побажав притиснути генерала до стіни.
Коли графиня вже оселилася в Егах, у парадне подвір’я замку одного дня в’їхав маленький плетений візок, пофарбований на зелене. Пан мер у супроводі своєї дружини виліз із візка і пройшов садовим ґанком. У вікні Рігу помітив графиню. Цілком віддана єпископові, релігії й абатові Бросету, який поспішив випередити свого ворога, графиня звеліла через Франсуа передати, що "пані нема дома".