З 12 по 15 серпня торговці сповнюють Суланж і споруджують у два паралельні ряди оті дощаті бараки й будиночки із сірою парусиновою покрівлею, що надають жвавого вигляду цьому звичайно безлюдному майданові. Ті два тижні, що тривають ярмарок і свято, становлять свого роду період жнив для маленького міста Суланжа. Свято це має вагу й чарівністю старовини. Селяни, як говорив дядько Фуршон, не часто розлучаються із своїми громадами, до яких вони прикуті працею. На всьому просторі Франції фантастичні виставки нашвидкуруч поставлених на ярмарковому майдані крамниць, груди товарів із речей першої потреби або марнолюбства селян, які, до того ж, не мають інших видовищ, періодично приваблюють уяву жінок і дітей. Отже, починаючи з 12 серпня, суланжська мерія розклеювала по всьому віль-о-фейському окрузі афіші за підписом Судрі, які обіцяли покровительство властей крамарям, мандрівним акробатам, всіляким чудодіям, оголошували про тривалість ярмарку і про найпривабливіші видовища.
На цих афішах, одну з яких, як вище згадувалося, просила у Вермішелі Тонсарша, завжди був прикінцевий рядок:
"Тіволі" буде ілюмінований різнокольоровими ліхтарями.
Місто справді обрало собі на залу громадських балів "Тіволі", побудований Сокаром в одному з таких же кам’янистих садів, як і весь пагорб, на якому стоїть Суланж, де мало не всі сади розташовано на привозній землі.
Ця властивість грунту пояснює особливий смак суланжського вина, білого, сухого, солодкуватого, схожого на три мало не схожі один до одного сорти– мадеру, вувре, йоганісбергер, – цілком споживаного в самому департаменті.
Чудесне враження, яке справляли бали Сокара на уяву жителів цієї долини, примушувало їх всіх пишатися своїм "Тіволі". Ті з місцевих мешканців, хто поширював свою відвагу аж до подорожі в Париж, говорили, що тамтешній "Тіволі" нічим не перевищує суланжський, крім розмірів. А Гобертен сміливо віддавав перевагу балам Сокара перед балами паризького "Тіволі".
– Подумаємо про все це, – сказав Рігу. – Парижанинові, що пише по газетах, скоро набридне його приємне проводження часу; і всіх їх можна б, з допомогою слуг, привабити на ярмарок. Я про це подбаю. Сібіле, – хоч його кредит падає страшенно швидко, – міг би все ж підказати своєму хазяїнові, що це спосіб набути популярності.
– Дізнайтеся, чи жорстока із паном прекрасна графиня, усе це має значення для жарту, який треба зіграти з ним в "Тіволі", – сказав Люпен Рігу.
– Ця жіночка, – вигукнула пані Судрі,– занадто парижанка, щоб не зуміти й кіз нагодувати і сіно зберегти!
– Фуршон влаштував свою внучку Катрін Тонсар до Шарля, молодшого лакея Оббивальника; у нас скоро будуть вуха в самому замку, – відповів Рігу. – Чи впевнені ви в абаті Топені?.. – спитав він, побачивши, що входить кюре.
– Абата Мушона і його ми тримаємо в руках, як я тримаю Судрі! – сказала пані Судрі, погладжуючи чоловіка по підборіддю й приказуючи: – Бідний котику, ти ж не нещасливий.
– Якщо я зможу організувати скандал з цим святенником Бросетом, я розраховую на них!.. – тихо сказав Рігу, підводячись із місця, – але я не знаю, чи візьме місцевий дух гору над духом священства. Ви не знаєте, що це таке. Я сам, хоч зовсім не дурний, не відповідаю за себе, коли серйозно захворію. Я безперечно знову примирюся з церквою.
– Дозвольте нам на це сподіватися, – сказав кюре, заради якого Рігу навмисно підніс голос.
– На жаль, помилка, яку я зробив, одружившись, перешкоджає цьому примиренню, – відповів Рігу. – Не можу ж я вбити пані Рігу!
– А поки що подумаємо про Еги, – сказала пані Судрі.
– Так, – відповів колишній бенедиктинець. – А знаєте, я вважаю нашого кума з Віль-о-Фе набагато сильнішим за нас усіх. Мені здається, що Гобертен хоче Еги для себе самого і всіх нас пошиє в дурні,– сказав Рігу.
По дорозі сільський лихвар обстукав паличкою своєї розсудливості темні місця, які в Гобертена звучали глухо.
– Але Еги не дістануться нікому з нас трьох, замок треба зруйнувати дощенту! – вигукнув Судрі.
– Тим більше, що я не здивуюся, коли там виявиться приховане золото, – тонко сказав Рігу.
– Та ну?
– Так, в епоху колишніх воєн власники замків під час частих облог і раптових нападів закопували свої гроші, щоб колись знову їх дістати, а ви знаєте, що маркіз де-Суланж-Отмер, на якому припинилась молодша гілка роду, був однією з жертв змови Бірона. Графиня де-Море одержала маєток за конфіскацією….
– От що знати історію Франції! – вигукнув жандарм. – Ви маєте рацію, нам вже час домовитися з Гобертеном про нашу справу.
– А коли він буде крутити, – додав Рігу, – ми його притиснемо…
– Він тепер досить багатий, – сказав Люпен, – щоб бути чесним.
– Я відповідаю за нього, як за саму себе, – заперечила пані Судрі.– Це найчесніша людина в королівстві.
– Ми віримо в його чесність, – продовжував Рігу, – але не слід нічим нехтувати поміж друзями… До речі, я підозрюю в Суланжі одного чоловічка в бажанні стати поперек…
– Кого це? – спитав Судрі.
– Плісу, – відповів Рігу.
– Плісу! – вигукнув Судрі,– цю мізерну шкапу! Брюне тримає його на повідку, а дружина – на прикормі, спитайте Люпена! ’
– Що він може зробити? – сказав Люпен.
– Він хоче, – продовжував Рігу, – повідомити Монкорне, заручитися від нього протекцією і дістати собі місце…
– Це ніколи йому стільки не дасть, скільки має його жінка в Суланжі,– сказала пані Судрі.
– Він усе розповідає своїй жінці, коли напідпитку, – зауважив Люпен, – ми все знатимемо вчасно.
– Прекрасна пані Плісу не має секретів від нас, – відповів йому Рігу. – Гаразд, ми можемо бути спокійні.
– До того ж, вона така ж дурна, як гарна, – продовжувала пані Судрі.– Я б з нею нізащо не помінялася: бо якби я була чоловіком, я завжди давала б перевагу жінці, негарній, та розумній, перед красунею, яка не вміє порахувати до двох.
– Ах, – відповів нотар, покусуючи собі губи, – зате вона вміє примусити порахувати до трьох.
– Фат! – вигукнув Рігу, прямуючи до дверей.
– Ну, значить, – сказав Судрі, проводжаючи кума, – до завтра, зрання.
– Я по вас заїду… Ах, от що, Люпен, – сказав він нотареві, який вийшов разом з ним звеліти, щоб осідлали його коня, – постарайтесь, щоб пані Саркюс дізналася про все, що вчинить проти нас у префектурі наш Оббивальник…